— Святий Боже, — сказав він, несподівано відступивши назад.
— Це я, — швидко промовив я. Я боявся, щоб він не зачинив двері перед самим моїм обличчям. — Теодор Декер. Ви мене пам’ятаєте?
Піппа швидко подивилася на нього — вона явно пам’ятала моє ім’я, навіть якщо вона мене не впізнала, — і дружній подив на їхніх обличчях так мене здивував, що я заплакав.
— Тео.
Його обійми були сильними, батьківськими й такими поривчастими, що я заплакав ще дужче. Потім він поклав руку мені на плече, важку, наче якір, руку, яка ніби символізувала безпеку й авторитет; він повів мене досередини, у свою майстерню, тьмяно освітлену й наповнену багатими дерев’яними пахощами, про які я мріяв, потім нагору сходами в довгу, немов коридор, вітальню, з її оксамитами, урнами та бронзою.
— Це чудово — бачити тебе, — сказав він. — Ти, схоже, геть виснажений…
А далі: «Коли ти повернувся?», і «Ти голодний?», і «Боже, як ти виріс!», і «Оце так волосся! Ти схожий на Мауглі, хлопця з джунглів!», і (тепер стурбованим голосом): «Тобі не здається, що тут душно? Може, відчинити вікно?» А коли Поппер висунув голову з торби, він запитав: «А це хто такий?»
Піппа, сміючись, узяла його на руки. У мене запаморочилось у голові від лихоманки — я здавався собі червоним і розжареним, наче спіраль в електрокаміні, і так розслабився, що навіть не соромився своїх сліз. Я не відчував нічого, крім полегкості, що я тут, і болю у своєму переповненому серці.
На кухні мене нагодували грибним супом — їсти мені не дуже хотілося, але він був гарячий, а я замерзав до смерті, і поки я їв (Піппа сиділа зі схрещеними ногами на підлозі й гралася з Попчиком, хитаючи перед його мордою китицею зі свого великого шарфа, Поппер/Піппа, чому я ніколи не помічав спорідненості між їхніми іменами?), я коротко розповів йому про смерть батька й про все, що відбулося. Гобі, слухаючи мене зі схрещеними руками, мав надзвичайно стурбований вираз, його впертий лоб хмурився дедалі більше.
— Ти повинен зателефонувати їй, — сказав він, — дружині твого батька.
— Але вона йому не дружина! Вона лише його подруга! Їй байдужісінько до мене.
Він твердо похитав головою.
— Це не має значення. Ти повинен зателефонувати їй і сказати, що з тобою все гаразд. Так, так, ти повинен, — мовив він, урвавши мене, коли я спробував заперечити. — Ніяких «але». Дзвони негайно. У цю ж таки хвилину. Піппо, — на кухні був старовинний настінний телефон, — вийди звідси на хвилину.
Хоча Ксандра була останньою людиною на світі, з якою я хотів би поговорити — а надто після того, як обчистив її кімнату й украв чайові, — я відчував надто велику полегкість від того, що перебуваю тут, і готовий був зробити все, про що Гобі мене попросить. Набравши номер, я спробував переконати себе в тому, що вона не візьме слухавку (нам часто телефонували то адвокати, то кредитори, й вона рідко відповідала на дзвінки, які були їй незнайомі). Тому я був здивований, що вона відповіла мені вже після першого гудка.
— Ти залишив двері відчиненими, — сказала вона майже відразу обвинувачувальним голосом.
— Що?
— Ти випустив собаку. Він утік — і я ніде не можу його знайти. Він, мабуть, загинув під колесами машини абощо.
— Ні. — Я дивився невідривним поглядом на чорноту цегляного подвір’я. Ішов дощ, краплі важко падали на шибки, це був перший справжній дощ, який я бачив за останні два роки. — Він зі мною.
— Он як. — Вона зітхнула з полегкістю. Потім гострим голосом запитала: — Де ти? Десь із Борисом?
— Ні.
— Я розмовляла з ним — схоже, він накурився по саму зав’язку. Не захотів сказати мені, де ти. Я знаю, що він знає. — Хоч там було ще дуже рано, її голос звучав так, ніби вона щойно пила або плакала. — Я мусила б нацькувати на тебе копів, Тео. Я знаю, це ти вкрав мої гроші та речі.
— Атож, як і ти вкрала сережки моєї матері.
— Що?
— Сережки зі смарагдами. Вони належали моїй бабусі.
— Я їх не крала. — Вона тепер розгнівалася. — Як ти смієш! Ларрі подарував мені їх, він подарував мені їх після…
— Атож. Після того як украв їх у моєї матері.
— Ти мені пробач, але твоя мати померла.
— Так, але вона була ще жива, коли він їх у неї вкрав. Це сталося десь за рік до її смерті. Вона звернулася до страхової компанії, — сказав я, намагаючись перекричати її, — і надіслала рапорт у поліцію.
Щоправда, я не знав, чи справді вона зверталася до поліції, але чом би їй було й не звернутися.
— Схоже, ти ніколи не чув про майно, нажите спільно у шлюбі.
— Авжеж. А ти, либонь, ніколи не чула про сімейну спадщину. Ти й мій батько навіть не були одружені. Він не мав ніякого права давати ці речі тобі.