— Ви цілком готові діяти як неформальний дорослий опікун Теодора протягом певного часу?
— Неформальний чи формальний, як буде треба.
— Тепер треба також подумати про твою шкільну освіту. Ти говорив про школу-пансіон, наскільки я пам’ятаю. Але тепер ще треба буде про це поміркувати, — сказав він, побачивши наляканий вираз на моєму обличчі. — Шукати тобі школу, коли ти тільки-но сюди прибув, перед самими канікулами? Немає жодної потреби приймати рішення в цю хвилину, так я думаю, — сказав він, подивившись на Гобі. — Гадаю, буде нормально, якщо ти просто почекаєш до кінця цього семестру, а там ви вирішимо, як із тобою бути. І знай, що ти можеш зателефонувати мені в будь-який час. Удень чи вночі. — Він написав номер телефону на своїй службовій візитці. — Це мій домашній номер, а це номер моєї мобілки… Боже, який же в тебе поганий кашель! — сказав він, подивившись на мене. — Ми повинні будемо приділити йому увагу, так? А ось це мій номер на службі в Бриджгемптоні. Я сподіваюся, ти не завагаєшся зателефонувати мені з будь-якої причини.
Докладаючи всіх зусиль, щоб проковтнути наступний кашель, я сказав:
— Дякую вам.
— Це справді те, чого ти хочеш? — Він подивився на мене таким гострим поглядом, що я відчув себе в суді на лаві свідка. — Перебувати під опікою містера Гобарта протягом кількох наступних тижнів?
Мені не сподобалися слова про кілька наступних тижнів.
— Так, — сказав я собі в кулак, — але…
— Бо школа-пансіон… — Він склав руки на грудях, відхилився назад на стільці й подивився назад. — Це, мабуть, найкращий вихід для тебе в тривалій перспективі, але, скажу тобі відверто, з огляду на ситуацію я міг би зателефонувати до свого друга Сема Анґерера в Бакфілд і прилаштувати тебе туди негайно. Щось можна було б для тебе зробити. Це чудова школа. І я думаю, можна було б прилаштувати тебе так, щоб ти жив у домі директора або котрогось із учителів, а не дортуарі, тож перебував би в більш сімейному оточенні, якби тобі так більше подобалося.
Він і Гобі обидва дивилися на мене підбадьорливо, так мені здавалося. Я дивився на свої черевики, мені не хотілося бути невдячним, але я сподівався, що ця пропозиція швидко забудеться.
— Ну що ж, — містер Брейсґьордл і Гобі обмінялися поглядами, і чи справді я побачив вираз розчарування і/або смирення в очах Гобі? — Оскільки ти цього хочеш, а містер Гобі погоджується, я не бачу нічого поганого в такому прилаштуванні на певний час. Але я закликаю тебе подумати, куди тобі хочеться, щоб ми наперед могли знайти, де ти навчатимешся в наступному семестрі або навіть у літній школі, якщо тобі захочеться.
Тимчасове опікунство. Протягом кількох наступних тижнів я намагався поринути в працю й багато не думати про те, що може означати ця тимчасовість. Я подав документи на початкову програму в коледж тут, у Нью-Йорку, міркуючи, що в такому разі мене не зашлють у якусь глушину, якщо з якоїсь причини справи з Гобі не пощастить залагодити. Цілими днями у своїй кімнаті під світлом слабкої лампи, тоді як Попчик сопів на килимі біля моїх ніг, я горбатився над готуванням тестів, запам’ятовуванням дат, доведеннями, теоремами, словами з латинського словника, такою величезною кількістю іспанських неправильних дієслів, що навіть у сновидіннях я дивився на довжелезні списки й у розпачі усвідомлював, що ніколи не зможу запам’ятати їх.
Усе відбувалося так, ніби я намагався покарати себе — можливо, навіть загладити свою провину перед матір’ю, — встановлюючи собі таку високу планку. Я втратив звичку робити домашні завдання; не можна стверджувати, що в Лас-Веґасі я серйозно навчався, й тепер сама величезна кількість матеріалу, який я мав запам’ятати, наповнювала мене відчуттям тортур: світло, спрямоване в обличчя, незнання правильної відповіді, усвідомлення катастрофи, що чекає на мене, якщо провалюся. Протираючи очі, намагаючись прогнати сон холодним душем та кавою з льодом, я втішав себе нагадуванням, яку добру справу роблю, хоч безперервне накачування себе знаннями значно більше руйнувало мене, аніж нюхання будь-якого клею. І в якійсь невизначеній точці робота перетворювалася на наркотик і так виснажувала мене, що я втрачав здатність орієнтуватися в довкіллі.
І все ж таки я був вдячний праці, бо вона тримала мене в такій розумовій напрузі, що думати не було коли. Сором, який мене терзав, був тим нещаднішим, що я не знав, звідки він береться, не розумів, чому почуваюся таким заплямованим, непотрібним і неправильним, — але усвідомлював: щойно я підіймаю голову від книжок, на мене накочується з усіх боків липуча брудна вода.