— Ось що справді обурює, — сказав Гобі ввечері того дня, обідаючи з Амстісами і тривожно зсунувши брови. Віднайдені картини були єдиною темою, на яку він міг говорити. — Усюди лежать поранені люди, стікають кров’ю, а той виродок знімає зі стін картини. Виносить їх на вулицю, під дощ.
— Не скажу, що я здивований, — зауважив містер Амстіс, який пив уже четверте віскі з льодом. — Коли в матері був другий серцевий напад — ви не уявляєте, якого безладу наробили в нас оті телепні з «Бет Ізраель». Чорні сліди всюди на килимі. Ми знаходили пластикові ковпачки для голок від шприців на підлозі протягом тижнів, собака майже проковтнув один. І вони також завдали нам іншої шкоди, Марто, ти не пам’ятаєш, що вони розбили в шафі з китайським посудом?
— Ну, знаєш, про лікарів зі «швидкої допомоги» я нічого поганого сказати не можу, — не погодився з ним Гобі. — Мене вразили ті, які приїздили тоді, коли захворіла Джульєтта. Я дуже радий, що картини знайшли, перш ніж вони були дуже пошкоджені, це могла б бути справжня… Тео, — несподівано звернувся він до мене, примусивши швидко підняти голову від тарілки. — У тебе все гаразд?
— Пробачте. Я просто дуже стомився.
— Нема чого дивуватися, — люб’язно зауважила місіс Амстіс. Вона викладала американську історію в Колумбійському університеті. З цих двох саме вона була тією особою, яку Гобі любив і з якою дружив, містер Амстіс був тією половиною подружжя, що була йому цілком байдужа. — У тебе був важкий день. Тебе турбує результат твого іспиту?
— Ні, не дуже, — відповів я, не подумавши, і відразу пожалкував.
— О, та вступить він точно, не переживайте, — сказав містер Амстіс. — Тебе приймуть, — сказав він, обертаючись до мене, таким тоном, що, мовляв, кожен йолоп може на це сподіватись, а потім знов обернувся до Гобі: — Більшість із цих початкових програм у коледжі не заслуговують так називатися, ти зі мною згодна, Марто? Роздутий випускний клас. Туди важко пробитися, але нема чого робити, коли ти вже там. Вони всі такі, сучасні діти — охоче беруть участь у конкурсах, показують себе, а потім чекають на приз. Усі вважають себе переможцями. Ти знаєш, що сказав Марті один із її учнів? Розкажи їм, Марто. Він прийшов після уроку, захотів поговорити. Це був не малий школяр, це був аспірант. І ви знаєте, що він їй сказав?
— Гарольде, — спробувала врезонити його місіс Амстіс.
— Сказав, що переймається через свій іспит, хоче спитати в неї поради. Бо йому важко щось запам’ятати. Уявляєте? Аспіранта з американської історії, якому важко щось запам’ятати?
— Бачить Бог, мені також буває важко щось запам’ятати, — люб’язно промовив Гобі і став збирати зі столу тарілки, перевівши розмову на інші теми.
А пізно вночі, після того як Амстіси пішли, а Гобі заснув, я сидів у своїй кімнаті, визираючи з вікна на вулицю, дослухаючись до гуркоту вантажівок на Шостій авеню й докладаючи всіх зусиль, щоб приглушити в собі паніку.
Що ж я мав робити? Я просидів кілька годин за своїм лептопом, читаючи, як мені здавалося, сотні статей, надрукованих у «Le Monde», «Daily Telegraph», «Times of India», «La Repubblica», мовами, яких я не міг прочитати, кожна газета світу, схоже, висвітлювала цю тему. На додачу до тюремного ув’язнення, присуджувалися величезні штрафи: двісті тисяч, півмільйона доларів. Ще й гірше: було звинувачено і жінку, якій належав будинок, оскільки картини було знайдено в її власності. А це, схоже, означало, що Гобі також потрапить у халепу — набагато гіршу халепу, ніж я. Жінка, косметолог на пенсії, стверджувала, що вона не мала найменшого уявлення про те, що картини переховували в її домі. Але Гобі? Антиквар? Не мало значення, що він узяв мене до себе з доброти свого серця. Хто йому повірить, що він нічого про це не знав?
Вгору і вниз дурною каруселлю кружляли в моїй голові думки. «Хоч ті злодії діяли імпульсивно й не мають кримінального минулого, їхня недосвідченість не вбереже їх від букви закону». Один із коментаторів у Лондоні згадав про мою картину у зв’язку з віднайденим Рембрандтом: «…він привернув увагу до найцінніших полотен, досі не знайдених, зокрема створеної в 1654 році картини „Щиголь“ Карела Фабриціуса, унікальної в анналах мистецтва, а тому неоціненної…»
Я перезавантажив комп’ютер утретє або вчетверте, вимкнув його, а тоді, скоцюрбившись, заліз у ліжко й вимкнув світло. Я досі мав торбинку з пігулками, які вкрав у Ксандри, — сотні їх, усі різного кольору й форми, усі знеболювальні, як запевняв Борис, та, хоч іноді мій батько і втрачав від них притомність, я чув також, як він нарікав, що іноді вони всю ніч не давали йому заснути, і, пролежавши в дискомфорті та нерішучості годину або й кілька, терплячи нудоту й кахикаючи, дивлячись на смуги від автомобільних фар, які ковзають по стелі, я таки ввімкнув світло, намацав у нічній шухляді торбинку з пігулками й вибрав дві різного кольору, синю й жовту, міркуючи, що якщо одна мене не приспить, то друга може навіяти сон.