— Тео, ти хочеш чогось випити? — запитала місіс Барбур. — Чаю? Чи чогось міцнішого?
— Ні, дякую.
Вона поплескала по парчевому покривалу ліжка.
— Сідай біля мене. Будь ласка. Я хочу ближче роздивитися тебе.
— Я…
Від її тону, водночас приязного й офіційного, жахливий смуток опанував мене, і, коли ми подивились одне на одного, мені здалося, ніби все минуле повернулось і сконцентрувалося в цю мить, прозоре, як скло, поєднання тиші дощових вечорів навесні, чорного стільця в залі, легкого, наче пір’їнка, дотику її долоні до моєї потилиці.
— Я така рада, що ти прийшов.
— Місіс Барбур, — сказав я, підійшовши до ліжка та обережно сівши на нього однією сідницею. — Мій Боже, я не можу в це повірити. Я довідався лише тепер. Мені так шкода.
Вона стиснула губи, як стискає їх дитина, щоб не заплакати.
— Атож, — сказала вона. — Так сталося.
І між нами запала жахлива мовчанка, яку, здавалося, було годі зламати.
— Мені так шкода, — повторив я енергійніше, усвідомлюючи, як невпевнено звучить мій голос, так ніби, говорячи голосніше, я міг передати всю глибину своєї скорботи.
Вона кліпнула очима, стримуючи сльози. Не знаючи, що мені робити, я накрив своєю долонею її долоню, і в такій незручній позі ми просиділи мовчки довго.
Зрештою вона порушила мовчанку першою.
— Сталося так, як сталося. — Вона рішуче змахнула сльозинку, поки я намагався придумати, що сказати. — Він згадував про тебе за три дні до того, як помер. Він збирався одружитися. З японкою.
— Справді? Треба ж таке! — Хоч мені й було сумно, я не міг утриматися від усмішки, бо Енді обрав собі японську як другу мову лише тому, що був у захваті від дівчат-міко та анімешних дівчаток у матроських костюмчиках. — З японкою? Із самої Японії?
— Справді. Таке собі крихітне створіння з писклявим голосом і сумочкою у формі опудала якогось звіряти. О, так, я з нею зустрічалася, — сказала вона, піднявши брову. — Ми їли сандвічі в барі «П’єр», а Енді був перекладачем. Вона була, звичайно, на похороні, ця дівчина на ім’я Міяко. Зовсім інша культура, звісно, але правду кажуть, що японці — народ дуже стриманий.
Мала собачка Клементина залізла на плече місіс Барбур і прилаштувалася навколо її шиї як хутряний комір.
— Зізнаюся тобі, я хочу придбати ще одного песика, — сказала вона, піднявши руку, щоб її погладити. — Як ти вважаєш?
— Не знаю, — сказав я, спантеличений.
Було вкрай нехарактерно для місіс Барбур запитувати чиюсь думку нехай там про що, а тим паче в мене.
— Маю визнати, ці двоє стали для мене великою втіхою. Моя давня подруга, Марія Мерседес де ла Перейра, принесла мені їх через тиждень після похорону, цілком несподівано для мене, двох цуценят у кошику зі стрічками, і, чесно кажучи, спочатку я не була певна, але тепер думаю, що ніколи не одержувала більш приємного подарунка. Ми ніколи не заводили собак через Енді. Він був таким жахливим алергіком. Ти пам’ятаєш?
— Пам’ятаю.
Повернувся Платт — усе ще у своєму твідовому єгерському костюмі з відвислими кишенями для вбитих птахів і порожніх гільз. Він підтягнув до нас крісло.
— То як ти, мамо? — запитав він, кусаючи нижню губу.
— А ти, Платанчику? — Напружена мовчанка. — Усе гаразд на службі?
— Усе чудово. — Він кивнув головою, ніби хотів переконати в цьому сам себе. — Я справді був дуже заклопотаний.
— Я рада це чути.
— Нові книжки. Одна про Віденський конгрес.
— Ще одна? — Вона обернулася до мене. — А ти, Тео?
— Вибачте?
Я роздивлявся пластинку зі слонової кістки (китобійний корабель), врізану в кришку її кошика для плетіння, і думав про бідолашного Енді: чорна вода, сіль у його горлі, нудота й судоми. Весь жах і вся жорстокість смерті в найбільш ненависній йому стихії. «Проблема в тому, що я ненавиджу яхти».
— Розкажи мені, чим ти тепер займаєшся?
— Торгую антикваріатом. Переважно американськими меблями.
— Та ти що! — у захваті вигукнула вона. — Як чудово!
— Атож, моя крамниця у Вілліджі, і я займаюся там торгівлею. Мій партнер — я досі не звик користуватися цим терміном, — мій партнер у бізнесі, Джеймс Гобарт, працює по дереву й робить реставрації. Ви якось маєте нас навідати.