Я був не проти повернути клієнтові гроші — насправді єдиний для мене вихід був викупити проданий мною товар із невигодою для себе. У минулому такі трюки мені вдавалися. Я продавав дуже змінені або цілком реконструйовані меблі як оригінали; якщо за межами тьмяного світла крамниці Гобарта й Блеквела, удома, колекціонер помічав, що щось не так («Завжди бери з собою кишеньковий ліхтарик, — радив мені Гобі на початку нашої спільної діяльності, — недарма в стількох крамницях антикваріату підтримують таке тьмяне світло»), тоді я — шкодуючи, що товар виявився неякісним, але не відступаючи від свого твердження, що йдеться про оригінал, — галантно пропонував викупити його за ціну на десять відсотків вищу, аніж заплатив колекціонер, за умов і термінів звичайного продажу. Це виставляло мене у світлі порядного хлопця, що вірить у якість свого продукту й готовий на абсурдно великі поступки, щоб забезпечити щастя клієнта, і найчастіше клієнт м’якшав, вирішував зберегти мир і залишав покупку собі. Але в трьох або чотирьох випадках колекціонери погоджувалися на мою пропозицію. Проте такий колекціонер не розумів, що підробка, переходячи з його володіння в моє за ціну, яка свідчила про її нібито високу вартість, відразу забезпечувала себе поважним походженням. Коли вона знов опинялася в моїх руках, я мав папери, які свідчили, що вона була частиною такої-то знаменитої колекції. Попри додаткову ціну, яку я платив містерові Такому-То (здебільшого акторові або дизайнеру одягу, для якого колекціонування було хобі, але він не був колекціонером-професіоналом), я міг обернутися й знову продати свій експонат, іноді вдвічі дорожче, аніж викупив, якому-небудь лохові з Волл-стріт, котрий не вмів відрізнити чіппендейлу від Етана Аллена, але був зачарований «офіційними документами», які доводили, що секретер Дункана Файфа або якийсь інший експонат надійшов із колекції містера Такого-То, відомого філантропа / дизайнера інтер’єрів / провідної зірки Бродвею — потрібне вписати.
І досі така тактика в мене спрацьовувала. Але тепер містер Такий-То — у цьому випадку відомий гомик із Верхнього Іст-Сайду на ім’я Лусіус Рів — не заковтнув наживку. Та найбільше мене турбувало те, що він, схоже, думав: а) його надурили навмисне (і тут він мав рацію); б) у цьому обмані брав участь Гобі, він, власне, був хрещеним батьком цієї афери (і тут він рації не мав). Коли я спробував урятувати ситуацію, узявши всю провину на себе, — кахи, кахи, сер, повірте, я просто не зрозумів Гобі, я ж новачок у цьому бізнесі, і, сподіваюся, ви не станете звинувачувати мене, адже робота, яку він виконує, настільки складна й настільки високої якості, що певні непорозуміння іноді можливі, хіба ви не згодні, містере Рів (називайте мене Лусіус), проте добре вдягнений чоловік непевного віку й непевних занять був невблаганним.
— То ви не заперечуєте, що проданий мені товар виготовив Джеймс Гобарт? — сказав він у Гарвардському клубі на обіді, який коштував мені стільки нервів, злегка відхилившись на стільці й водячи пальцем по краєчку склянки з содовою.
— Послухайте…
Я зрозумів, що припустився тактичної помилки, зустрівшись із ним на його території, там, де він знав офіціантів, писав замовлення на папері, а я не міг зіграти роль гостинного господаря й пропонувати йому покуштувати те або те.
— І ви не заперечуєте, що він узяв окрасу у вигляді різьбленого фенікса роботи Томаса Аффлека, я думаю, що це все-таки Аффлек, принаймні один із філадельфійських майстрів, і приладнав її на кришку старовинного, але більш нічим не прикметного подвійного комода того самого періоду? Ми ж бо говоримо про той самий експонат?
— Будь ласка, якщо ви тільки дозволите мені… — Ми сиділи за столом біля вікна, сонце світило мені у вічі, я спітнів і почувався геть погано.
— У такому разі як ви можете стверджувати, що обман був неумисним? З його боку і з вашого?
— Розумієте… — офіціант стовбичив поруч, і я хотів, щоб він пішов, — помилка тут моя. Як я вже сказав. І я пропоную викупити у вас експонат назад із преміальною доплатою, тому не зовсім розумію, чого ви ще від мене хочете.