— Це безглуздо.
— О, пробачте. Якщо тут сидіти вам незручно… — Я кивнув у бік зосередженої в собі жирафи, яка повернулася на своє місце й ліниво хитала стегнами.
Переконавшись у тому, що ресторан переповнений, він сів. Хоч він був підтягнутий та елегантний у своїй мові й жестах, а його костюм — модно скроєний для чоловіка його віку, його поведінка нагадувала мені рибу-фугу або мультяшного кінного полісмена, накачаного велосипедним насосом: роздвоєне підборіддя, ніс картоплиною, вузька щілинка рота, й усе це стяглося досередини обличчя, яке палахкотіло апоплексичним червонястим кольором.
Принесли страву: азіатський ф’южн із зеленою цибулею та підсмаженими морськими гребінцями; з виразу обличчя Ріва я зрозумів, що не вельми догодив його смаку, і став чекати, що він хоче мені сказати. У моїй нагрудній кишені лежала скопійована на чисту сторінку однієї з давніх чекових книжок Велті накладна, яку я датував п’ятьма роками тому і яку мав намір показати лише в крайньому випадку.
Він попросив принести йому виделку. Зі свого трохи грізного тареля з «креветками а-ля скорпіон» він повитягував архітектурні прикраси з овочів і поклав їх на край посудини. Потім подивився на мене. Його маленькі й гострі очі були яскраво-блакитними на обличчі кольору рожевої шинки.
— Я знаю про музей, — сказав він.
— Що знаєте? — запитав я після розгубленої мовчанки.
— О, я вас прошу. Ви чудово знаєте, про що я говорю.
Я відчув, як мене кольнуло страхом десь у попереку, хоч і намагався не відривати погляду від тарілки. Білий рис та обсмажені в олії овочі, найдешевша страва в меню.
— Якщо ви не проти, то я не хотів би говорити про це. Тема надто болюча.
— Так, можна собі уявити.
Він сказав це в такому глузливому й провокативному тоні, що я рвучко підняв голову.
— Моя мати загинула, якщо ви хочете нагадати мені про це.
— Так, вона загинула. — Тривала пауза. — І Велтон Блеквелл також.
— Це правда.
— Атож, про це було написано в газетах. Усі про це знали. Але, — він ковзнув кінчиком язика по своїй верхній губі, — ось що мене дивує. Чому Джеймс Гобарт розповідає цю легенду кожному в місті? Про те, як ви прийшли до нього з перснем його компаньйона? Тому що якби він тримав свій рот закритим, ніхто ніколи не поєднав би вас із ним.
— Я вас не розумію.
— Ви дуже добре розумієте, про що я кажу. Ви маєте щось таке, що мені треба. Що треба, власне кажучи, багатьом людям.
Я перестав їсти, зупинивши палички для їжі на півдорозі до рота. Моїм першим підсвідомим імпульсом було підвестися й вийти з ресторану, але майже відразу я зрозумів, якою дурницею це було б.
Рів відхилився назад на стільці.
— Ви нічого не кажете.
— Я мовчу тому, що не почув у ваших словах ніякого сенсу, — різко відповів я, поклавши палички, і на якусь мить швидкість мого жесту допомогла мені пригадати батька.
Як би він повівся в такій ситуації?
— Схоже, ви дуже стривожилися. Чому?
— Я ніяк не можу вгадати, який зв’язок має те, що ви сказали, з подвійним комодом. Бо я перебував під враженням, що ми тут зустрілися саме для того, щоб поговорити про нього.
— Ви дуже добре знаєте, про що я говорю.
— Ні. — Я недовірливо засміявся, і мій сміх прозвучав вельми переконливо. — Боюся, що ні.
— Ви хочете, щоб я сказав це прямим текстом? Прямо тут? Гаразд, я скажу. Ви перебували з Велтоном Блеквеллом та його племінницею, усі троє ви перебували в Галереї 32, і ви, — повільна глузлива посмішка, — були єдиною особою, яка вийшла звідти. І нам відомо, що зникло з Галереї 32, хіба ні?
Я почував себе так, ніби вся кров бурхнула мені в ноги. Навколо нас усюди дзвеніли столові прибори, лунав сміх, голоси відлунювали від плиток на стінах.
— Тепер ви розумієте? — самовдоволено засміявся Рів. Він знову став їсти. — Усе дуже просто. Звичайно, — відклавши виделку, сказав він таким тоном, ніби дорікав мені, — ви ж не думали, що ніхто не зможе скласти ці два плюс два? Ви взяли картину, і, коли ви принесли перстень партнерові Блеквелла, ви повернули йому перстень і віддали йому й картину, не знаю чому — так, так, — сказав він, коли я спробував щось заперечити. Він трохи пересунув свій стілець і затулив очі від сонця долонею. — Адже відтоді Джеймс Гобарт зробив вас своїм вихованцем, відтоді, хвала Богу, він вас утримував, і тепер він доїть ваш маленький сувенір і заробляє на ньому чималі гроші.
«Заробляє на ньому великі гроші? Гобі? Доїть?» — подумав я, а тоді, опам’ятавшись, запитав: