— Що ж, телефонуйте йому, не вагайтесь. А коли захочете поговорити про нашу справу, телефонуйте мені.
Роздратування змусило мене залишити ресторан так швидко, що я майже не усвідомлював, куди йду. Та коли я опинився за три або чотири квартали від нього, моє тіло почало тремтіти з такою силою, що я мусив зупинитися в брудному маленькому парку на південь від Кенел-стріт і сісти там на лаві, задихаючись, устромивши голову між коліньми, мій костюм від Тьорнбулла й Ассера під пахвами весь просяк від поту, а я був схожий (так, принаймні, на мене з підозрою дивилися похмурі ямайські няньки та старі італійці, які обмахувалися газетами) на приголомшеного невдачею молодшого брокера, який щойно натиснув не на ту кнопку й програв десять мільйонів.
Через дорогу була якась сімейна аптека. Коли моє дихання заспокоїлося, я перейшов туди — на слабкому весняному вітрі я почувався мерзлякувато, самотньо, — купив пепсі з холодильника, не взявши решти, й повернувся під листяний затінок парку, сівши там на притрушену сажею лаву. Навколо літали й били крильми голуби. Вуличний транспорт із гуркотом мчав до ближнього тунелю, до інших містечок, інших міст, інших бульварів і паркових алей, розколювався на великі безликі потоки торговельного сполучення між штатами. І така велика спокуслива самотність була в цьому гуркоті, майже виклик, як поклик моря, й уперше я зрозумів, який імпульс спонукав мого батька забрати всі гроші зі свого банківського рахунку, забрати свої сорочки з хімчистки, залити повний бак в автомобіль і, ні з ким не попрощавшись, покинути місто. Розпечені сонцем автостради, клацання кнопок на радіо, зерносховища й вихлопні гази, широкі простори відкривалися перед ним, наче потаємний гріх.
Неминуче я подумав про Джерома. Він жив у кінці вулиці Адама Клейтона Пауелла, за кілька кварталів від останньої зупинки на Третій лінії, але ми з ним іноді зустрічалися в барі під назвою «У брата Джея» на Сто Десятій. То була забігайлівка для робітників із піснями Білла Візерса в музичному автоматі та липкою підлогою, професійні алкоголіки відключалися тут після третього бурбону о другій годині дня. Але Джером не продавав пігулок менш як на тисячу доларів, і, хоч я знав, що він із радістю продасть мені кілька пакетиків героїну, мені здалося, що буде набагато менше клопоту зловити таксі й поїхати просто до Бруклінського мосту.
Бабця з собакою чихуахуа, малі діти відбирають одне в одного фруктове морозиво на паличці. Над каналом пролітають сигнали сирен, зливаючись далекою закулісною нотою з дзвоном у моїх вухах, було в цьому щось військово-механічне, схоже на тривале гудіння снарядів, які наближаються.
Затуливши вуха долонями (які зовсім не заглушували дзвону, коли щось його підсилювало), я сидів тихо й намагався думати. Мої дитячі махінації з комодом тепер здавалися мені безглуздими, я просто повинен піти до Гобі й зізнатися, що я накоїв; у цьому немає нічого смішного, суцільна гидота насправді, але краще нехай він почує це від мене. Як він відреагує, я не міг собі уявити; антикваріат був єдиною справою, в якій я щось тямив, мені нелегко буде знайти собі іншу роботу з продажу, але я мав досить вправні руки, щоб прилаштуватися в якійсь майстерні, якщо виникне така необхідність, — золотити рамки або сточувати котушки; за реставрації платили небагато, але так мало людей розуміли, як лагодити старовинні меблі, повертаючи їх до більш-менш пристойного стандарту, що хтось неодмінно візьме мене на роботу. Щодо статті, яку я прочитав, то я був розгублений, ніби потрапив на середину якогось поганого фільму. З одного боку, це була досить-таки спритна оборудка: якийсь умілий шахрай виготовив копію мого «Щигля» (а в тому, що стосувалося його розмірів і техніки малювання, це не становило труднощів), і підробку передавали туди-сюди, користуючись нею як заставою в оборудках із наркотиками, бо нерозумні наркодилери та федеральні агенти вважали її за першотвір. Та байдуже, якою надуманою ця історія здавалась у стосунку до мене та до реальної картини, — Рів правильно про все здогадався. Хто знає, скільком людям Гобі розповів про те, як я прийшов у його дім? Або скільком людям розповіли про це ті люди? Але досі ніхто, навіть Гобі, не здогадався, що означає перстень Велті: я перебував у тій самій галереї, що й картина «Щиголь». Ось у чому начинка пирога, як сказав би мій батько. Через цю історію я можу потрапити до в’язниці. Французький крадій творів мистецтва, який запанікував і спалив чимало вкрадених ним картин (Кранаха, Ватто, Коро), сів до в’язниці лише на двадцять шість місяців. Але то було у Франції, незабаром після 11 вересня, а тепер у світлі нових антитерористичних законів музейні крадіжки дістали новий, набагато серйозніший статус «розкрадання культурних цінностей». Покарання стали набагато суворіші, а надто в Америці. І моє персональне життя не витримає, якщо його піддадуть ретельному розслідуванню. Навіть якщо мені пощастить, я отримаю від п’яти до десяти років.