Які — якщо бути чесним — я заслужив. З якого дива мені здавалося, що я зможу зберегти картину? Я давно-давно хотів дати їй раду, повернути її до музею, якому вона належала, але чомусь знаходив нові й нові причини не повертати. Думки про те, як вона лежить у мене загорнута й запечатана в передмісті, піднімали мій настрій, але самого мене знищували, стирали, ніби, заховавши картину, я збільшував її силу й надавав їй могутнішої та жахливішої форми. І навіть ретельно обгорнута і схована в одній із комірок сховища, вона вихопилася назовні й у шахрайській публічній розповіді осяяла світову пам’ять.
— Гобі, — сказав я, — я потрапив у халепу.
Він подивився вгору, відірвавши погляд від японської скрині, яку реставрував: півні та журавлі, золоті пагоди на чорному тлі.
— Я можу допомогти?
Він обводив крило журавля акрилом на водній основі, це було щось дуже відмінне від оригіналу, де крило було обведене фарбою на основі шелаку, але перше правило реставрації, як він мене раніше навчав, полягає в тому, щоб не робити того, чого потім не можна буде виправити.
— Річ у тім, що… Я й тебе втягнув у цю історію. Ненавмисне.
— Ну що ж… — його пензель не затремтів, — якщо ти пообіцяв Барбарі Ґвібборі, що ми допоможемо їй із меблями для дому, який вона збудувала в Райнбеку, то викручуйся сам. Кольори чакр. Ніколи про таке диво не чув.
— Ні. — Я став міркувати, що б його сказати кумедного або легкого. Місіс Ґвібборі, дотепно прозвана Заглючкою, завжди була для нас джерелом жартів — але мозок відмовлявся мислити. — Боюся, що ні.
Гобі випростався, заклав пензель собі за вухо, витер лоб яскраво пофарбованою в психоделічно червоний колір хусточкою, так ніби в неї вичавили африканську фіалку, певно, він купив її на одному зі своїх розпродажів у якої-небудь схибленої бабусі.
— То що там у тебе сталося? — спокійно запитав він, потягшись рукою до блюдця, в якому змішував фарбу.
Тепер, після того як мені виповнилося двадцять років, формальність різних поколінь між нами зникла, я спілкувався з ним як із другом, чого не уявляв собі в стосунках із моїм батьком, якби він досі був живим, — я постійно смикався б, намагаючись зрозуміти, чи маю якісь шанси здобути від нього правдиву відповідь.
— Я… — Я помацав рукою, аби переконатися, що стілець позаду мене не липне й можна спокійно на нього сісти. — Гобі, я припустився дурної помилки. Справді, дуже дурної, — сказав я у відповідь на його добродушний, поблажливий жест.
— Знаєш, — він накапав піпеткою в блюдечко натуральної умбри, — дурною це було помилкою чи не дурною, а я минулого тижня на цілий день зіпсував собі настрій, коли побачив, що просвердлив дірку в стільниці місіс Вассерман. А стіл був добрий, доби Вільяма та Мері. Я знаю, вона не побачить того місця, де я залатав дірку, але для мене то була прикра мить.
Через те що він так неуважно слухав, мені стало ще гірше. Швидко, наче ковзаючи вві сні, я вивалив на нього всю історію про Лусіуса Ріва та подвійний комод, не згадавши про Платта й підписаний заднім числом чек у моїй нагрудній кишені. Коли я почав, то вже не міг зупинитися, наче моїм єдиним обов’язком було говорити й говорити, так бандит з автотраси бубнить щось при світлі електричної лампочки в місцевому поліційному відділку. На якомусь місці моєї розповіді Гобі перестав працювати й заклав пензель собі за вухо; він уважно слухав, зсунувши брови, з виразом насупленої арктичної білої куріпки, який я так добре знав. Потім він дістав пензель із соболиної шерсті з-за вуха й занурив його у воду, перш ніж витерти шматком фланелі.
— Тео, — сказав він, затуливши очі долонею. Я забуксував, усе твердячи й твердячи про нереалізований чек, глухий кут, погане становище. — Зупинись. Я все зрозумів.
— Пробач мені, — белькотів я. — Мені не слід було це робити. Ніколи. Але це справжній кошмар. Він розлютився, прагне помститись і має до нас якісь інші претензії — претензії, що не стосуються цієї справи.
— Ну що ж. — Гобі скинув окуляри, і я бачив, що він спантеличений, з того, як обережно в паузі, що настала, він намагався дібрати слова для відповіді. — Що зроблено, те зроблено. Немає сенсу погіршувати становище. Але, — він замовк і на мить замислився, — я не знаю, хто цей чоловік, але якщо він подумав, що цей комод роботи Аффлека, то він має більше грошей, аніж мізків у голові. Заплатити за нього сімдесят п’ять тисяч — адже саме стільки він тобі заплатив?