— То було не барахло, — сказав я, радий, що бодай один раз можу сказати правду. — То були досконало виготовлені речі. Вони ошукали навіть мене. Мабуть, тому, що ти сам їх виготовив, ти не міг цього бачити. Якими переконливими вони були.
— Але ж… — Він помовчав, явно шукаючи потрібні слова. — Якщо люди не тямлять у меблях, то важко примусити їх витрачати гроші на них.
— Я знаю.
У нас був дуже цінний, схожий на дракар комод на високих ніжках доби королеви Анни, який у тяжкі для нас дні я марно намагався продати за правильну ціну, яка щонайменше дорівнювала двомстам тисячам доларів. Цей комод стояв у крамниці роками. Але хоч недавно надійшло кілька вигідних пропозицій, я відхилив їх усі — лише тому, що такий досконалий предмет меблів, стоячи на добре освітленому вході до крамниці, відкидав вигідний відблиск на підробки, розтикані по кутках.
— Тео, ти просто диво. Ти геній у тому, що робиш, немає жодного сумніву. Але ж, — його голос знову зазвучав невпевнено; я відчував, як він намагається знайти потрібні слова, — ти розумієш, торгівців годує їхня репутація. Ми все гарантуємо своєю честю. Тобі це добре відомо. Поповзе чутка. Тож я хочу сказати, — він умочив у фарбу пензель, примруживши очі, подивився на скриню, — підробки буває важко довести, але якщо ти про це не подбаєш, то, немає сумніву, ця історія десь відгукнеться нам. — Його рука не тремтіла; лінія, проведена пензлем, була чіткою. — Якщо меблі відреставровано… то забудь про ультрафіолетову лампу, досить перенести їх у добре освітлену кімнату, і ти будеш здивований, бо навіть на звичайній фотографії буде видно різницю в зернистості, якої ти ніколи не помітив би неозброєним оком. Коли хтось сфотографує такі меблі або, не дай Боже, вирішить виставити їх у «Крістіз» або «Сотбіз» на аукціоні з продажу шедеврів американських меблів…
Запала мовчанка, яка все поглиблювалася між нами й ставала дедалі серйознішою.
— Тео. — Пензель зупинився, а тоді знову запрацював. — Я не намагаюся знайти виправдання для тебе, але не думай, що я не знаю: я той, хто поставив тебе в таке становище. Залишив тебе в крамниці на самоті з усіма її проблемами. Сподіваючись, що ти здійсниш диво примноження хлібів і риб. Ти, звичайно, ще дуже юний, — коротко сказав він, напіввідвернувшись, коли я спробував урвати його, — але ти надзвичайно талановитий у тій сфері бізнесу, якою я не хочу займатись, і ти з такою майстерністю витяг нас із боргової ями, що мені було дуже, дуже зручно тримати голову в піску. І не цікавитися тим, що відбувається нагорі. Тому я не менше винен у цій ситуації, аніж ти.
— Гобі, присягаюся, я ніколи…
— Тому що… — Він узяв відкриту пляшечку з фарбою, подивився на етикетку, ніби не міг пригадати, навіщо вона потрібна, і знову її поставив. — Усе було надто добре, щоб бути правдою, чи не так? Хіба не приємно було бачити, скільки грошей полилося на нас згори? І чи я намагався з’ясувати причину? Ні. Не думай, що я не знаю, — якби ти не займався своїми фокусами, ми тепер здавали б це приміщення в оренду й шукали собі нове місце для прожиття. Тому почнімо все спочатку — зітремо те, що було в минулому, — і нехай буде, як буде. Викуплятимемо по черзі річ за річчю. Більше нам нічого не залишається.
— Послухай-но, я хочу, аби було очевидно, — його спокій дратував мене, — уся відповідальність лежить на мені. Якщо нам доведеться відповідати. Я хочу, щоб ти це знав.
— Звичайно. — Коли він заходився махати пензлем, його рухи були на диво практичними, обміркованими, наповненими дивним змістом. — А проте облишмо цю розмову на сьогодні, гаразд? Ні, — сказав він, коли я спробував заперечити, — будь ласка. Я хочу, аби ти цим зайнявся, і я тобі допоможу, якщо виникнуть специфічні обставини, але загалом я більше не хочу про це розмовляти. Добре?
Надворі лив дощ. У підвалі панували волога й бридкий підземний холод. Я стояв, дивлячись на нього, не знаючи ані що робити, ані що сказати.
— Будь ласка. Я не гніваюсь, я хочу лише звикнути до цієї думки. Усе буде добре. А тепер іди нагору, гаразд? — сказав він, побачивши, що я досі стою біля нього. — Я тут саме підійшов до важкого місця, мені треба зосередитись, якщо я не хочу все зіпсувати.
Я мовчки піднявся нагору по сходинках, які голосно рипіли, повз портрети Піппи, на які не міг підвести очей. Ідучи до Гобі, я думав, що спочатку ознайомлю його з легшими проблемами, а потім перейду до головної. Але головної я йому так і не повідомив, хоч і почувався підлим зрадником. Чим менше Гобі знатиме про картину, тим у більшій безпеці він перебуватиме. Я не мав ніякого морального права втягувати його в цю історію.