І все-таки мені дуже хотілося поговорити з кимось, кому я міг би довіряти. Через кожні кілька років з’являлася нова стаття з новинами про зниклі картини, куди разом із моїм «Щиглем» та двома картинами ван дер Аста включали також кілька цінних середньовічних творів мистецтва й кілька єгипетських старожитностей; вчені писали статті на цю тему, а деякі навіть книги; зникнення цих шедеврів входило в топ-10 найбільших злочинів у сфері високого мистецтва на сайті ФБР. Раніше я дуже тішився з того факту, що більшість людей припускали: той, хто поцупив картини Бальтазара ван дер Аста з 29-ї і 30-ї галерей, украв і мого «Щигля». Майже всі тіла в 32-й галереї лежали біля обвалених дверей, слідчі припускали, що минуло десять секунд, а може, й тридцять, перш ніж упав одвірок, і кілька людей могли б вискочити крізь іще не обвалений отвір. Купу сміття та уламків у 32-й галереї перебрали в білих рукавичках, розчистили за допомогою волосяних віничків із фанатичною ретельністю — і тоді як раму від «Щигля» було знайдено цілісінькою (її повісили порожньою на стіні музею «Мауріцгейс» у Гаазі «як нагадування про непоправну втрату одного з елементів нашої культурної спадщини»), не знайшли жодного фрагмента від самої картини, жодної скіпки, жодної частини старовинного цвяшка, жодної лусочки від характерної свинцево-олов’яної фарби. Та оскільки картина була намальована на дереві, можна було припустити (і хвалькуватий знаменитий історик, якому я був дуже вдячний, категорично на цьому наполягав), що «Щиголь» був вибитий із рами й викинутий у найгарячіший вогонь, який палахкотів у сувенірній крамниці, в самому центрі вибуху. Я бачив його на телебаченні PBS, він із багатозначним виглядом ходив туди-сюди перед порожньою рамою в «Мауріцгейсі», дивлячись у камеру своїм натренованим медійним поглядом. «Ця невеличка картина вціліла після порохового вибуху в Делфті тільки для того, щоб зустріти свою загибель через кілька століть від іншого влаштованого людьми вибуху, — неймовірний сюжет, наче створений пером О. Генрі або Ґі де Мопассана».
Щодо мене, то, згідно з офіційною історією — передрукованою в усіх джерелах і прийнятою як вірогідна, — я перебував за кілька кімнат від «Щигля», коли пролунав вибух. Протягом років багато хто намагався взяти в мене інтерв’ю, та я не захотів зустрітися ні з ким. Але багато людей, свідків, бачили мою матір в останні хвилини її життя в галереї 24, вродливу жінку з темним волоссям в атласному тренчі, і багато з тих свідків бачили поруч неї й мене. Четверо дорослих і троє дітей загинули в галереї 24 — і публічна версія історії, загальноприйнята, стверджує, що я був одним із тіл, розкиданих на підлозі, непритомних і ніким не помічених у тому сум’ятті.
Але перстень Велті був фізичним доказом місця мого перебування. На щастя для мене, Гобі не любив розмовляти про смерть Велті, але вряди-годи — зазвичай нечасто, пізно вночі, після того як випивав кілька чарок, — його хилило на спогади. «Ти можеш собі уявити, як я себе почував?.. Хіба це не чудо?..» Рано чи пізно хтось неодмінно мав зв’язати ці дві події. Я завжди знав, що це станеться, але у своєму наркотичному тумані плив собі вперед протягом років, не думаючи про небезпеку. А може, ніхто нічого й не помітить. А може, ніхто нічого й не знатиме.
Я сидів на краєчку ліжка, дивлячись у вікно на Десяту вулицю — на людей, які поверталися зі служби, йшли обідати, — слухаючи вибухи дзвінкого сміху. За вікном у крузі білого світла від вуличного ліхтаря мрячив дрібний туманний дощ. Усе здавалося тремким і шорстким. Мені страшенно захотілося ковтнути таблетку, і я вже хотів підвестися й налити собі випити, коли — за кругом звичайного вуличного освітлення і збоку від людей, які кудись поспішали, я помітив самотню постать чоловіка, який нерухомо стояв під дощем.
Минуло півхвилини, а він усе ще там стояв. Я вимкнув лампу й підійшов до вікна. Ніби відповідаючи на мій рух, силует відійшов іще далі від вуличного світла. І хоч його обриси було важко роздивитися в темряві, я дістав про нього досить чітке уявлення: високі сутулі плечі, короткі ноги та грубий ірландський торс. Джинси й толстовка з каптуром, важкі черевики. Якусь мить він стояв нерухомо, силует робітника, недоречний на вулиці о цій годині серед помічників фотографа та добре вдягнених парочок, веселих студентів, що розбігалися по ресторанах. Потім він обернувся й поквапно подався геть; коли він ступив у наступний круг від світла, я побачив, як він засунув руку до кишені, дістав мобілку й став поквапно набирати номер телефону, опустивши голову і про щось міркуючи.