— Ні, ти розсердився! Я вразила твої почуття!
— Ні, я просто втомився.
— Схоже, настрій у тебе геть зіпсований.
— Облиш, Кітсі. Я втомився.
Ми доклали героїчних зусиль, шукаючи собі квартиру, неймовірно занудний процес, до якого ми підходили з добрим гумором, хоч від голих стін та порожніх кімнат, де блукали привиди інших людей, долітали (до мене) відлуння дитинства, від ящиків із речами, кухонних запахів і затінених спалень, що їх покинуло життя, але ще більше, ніж це, мене непокоїло якесь зловісне механічне гудіння, чутне (я був певен) лише для мене, яке ширилося від натужного дихання страху і яке брокери, чиї веселі голоси відбивалися від потертих поверхонь, ніяк не могли розвіяти.
І чому все так відбувалося? Адже не кожне оглянуте нами помешкання було покинуте через якусь трагедію, що мені ввижалася. Той факт, що я нюхом відчував розлучення, банкрутство, хворобу та смерть майже в кожному місці, був очевидною ілюзією — а крім того, якої шкоди могли завдати проблеми попередніх пожильців, реальні чи вигадані, Кітсі або мені?
— Не занепадай духом, — казав Гобі (він, як і я, був занадто чутливим до душ кімнат і об’єктів, до еманацій, які залишав по собі час). — Дивись на це як на роботу. Як на перебирання в ящику всілякого залізяччя. Ти знайдеш потрібну тобі деталь, якщо зціпиш зуби й шукатимеш до запаморочення.
І він мав рацію. Я завзято перебігав — як і вона, до речі, — від одного вільного будинку до іншого, зазираючи до ще довоєнних будівель, де блукали привиди самотніх бабусь-єврейок, і до скляних монстрів, де я ніколи не зміг би жити без відчуття, що через вулицю в мене націлені гвинтівки снайперів. Але ніхто й не вважав пошуки помешкання для житла веселою розвагою.
Натомість перспектива подорожі з Кітсі по крамницях «Тіффані», щоб скласти для гостей список подарунків, які ми хотіли б одержати на весілля, здавалася мені надзвичайно легкою справою. Мовляв, ми зустрінемося з весільним консультантом, покажемо йому все, що нам подобається, а потім попідруч подамося разом на різдвяний ланч. Натомість — цілком несподівано — виявилося, що нам треба буде проштовхуватися крізь густі юрби в одному з найбільш переповнених у п’ятницю перед Різдвом магазинів на Мангеттені: у ліфтах штовханина, на сходах штовханина, усюди косяки туристів, різдвяні покупці обліплюють прилавки-вітрини шаром у п’ятеро-шестеро людей, купуючи наручні годинники й шарфи, жіночі сумочки та каретні годинники, книжки з етикету та інші розмаїті товари характерного «тіффанівського» зеленаво-блакитного кольору. Ми протягом кількох годин блукали по п’ятому поверху в супроводі весільної консультантки, яка так тяжко працювала, щоб забезпечити нам бездоганне обслуговування й допомогти зробити впевнений вибір, що, здавалося, нас переслідувала («Візерунок на порцеляновому сервізі має виражати саму суть вашого подружжя, бути важливим ствердженням вашого стилю»), тоді як Кітсі металася від одного набору до іншого: золотий обвід!.. е ні — синій; стривай-но… яким був перший? Восьмигранний — чи це не занадто? А консультант була тут як тут зі своїми глибокими екзегезами: урбаністична геометрія… романтичні квіткові візерунки… позачасова елегантність… яскраві зблиски… і хоч я постійно з усім погоджувався, цей чудовий і он той чудовий, я прийму будь-яке твоє рішення, Кітс, консультантка показувала нам усе більше й більше наборів, вочевидь, сподіваючись одержати від мене твердіший вияв переваги, делікатно пояснюючи мені чудові якості кожного, позолочена бронза тут, а он там ручне фарбування рамок, аж поки я мусив прикушувати язик, аби не казати того, що справді думаю: попри майстерність виготовлення речей, для мене байдужісінько, яку конструкцію вибере Кітсі, ікс чи ігрек, бо в тому, що стосувалося мене, воно було абсолютно однаковим: новим, нецікавим, мертвим на дотик, не кажучи вже про ціну — вісімсот доларів за вчора виготовлену тарілку? Одну тарілку? Можна купити чудовий сервіз вісімнадцятого століття за невелику частку ціни цього холодного, блискучого, щойно виготовленого товару.
— Але ж не можуть вони подобатися тобі всі однаково! Звичайно, я віддаю перевагу арт-деко, — сказала Кітсі, звертаючись до продавчині, яка слухняно нависла над нею, — та хоч як такий стиль подобається мені, він може не зовсім нам підійти. — І вона обернулася до мене: — А якою буде твоя думка?
— Я погоджуся з усім, чого ти захочеш. Справді погоджуся, — сказав я, засунувши руки в кишені й дивлячись убік, доки вона стояла, шанобливо блимаючи на мене очима.
— Ти здаєшся дуже нервовим. Я хочу, аби ти сказав мені, що тобі подобається.