— Фантастично, — казав я своїм новим люб’язним, спеціально для Кітсі відрепетируваним голосом, — це все просто чудово. — Хоч якщо взяти до уваги стосунки її родини з водою, то здавалося дивним, що вона не виявляла цікавості ані до Відня, ані до Парижа, ані до Праги, ані до будь-якого місця призначення, що не було островом посеред паскудного океану.
Проте я ще ніколи так упевнено не дивився в майбутнє. І коли я нагадував собі про правильність мого курсу, а я нагадував про це собі часто, мої думки летіли не тільки до Кітсі, а й до місіс Барбур, чиє щастя вселяло мені впевненість і розтікалося приємними потоками по каналах мого серця, засушеного протягом багатьох років. Від наших новин вона помітно розквітла й випросталася; вона почала метушитися по квартирі, трохи підфарбовувати губи помадою, а її повсякденні взаємини зі мною стали осяяні постійним мирним світлом, яке збільшувало простір навколо нас і проникало в мої найтемніші закутки.
— Я ніколи не думала, що знову зможу бути щасливою, — зізналася вона мені одного вечора за обідом, коли Кітсі несподівано підхопилася на ноги й побігла до телефону, як мала звичку робити, і ми залишилися тільки вдвох за столом у її кімнаті, незграбно колупаючи паростки спаржі та стейки з лосося. — Бо ти завжди був таким добрим до Енді, підбадьорював його, підтримував його впевненість у собі. Він завжди був найкращим поруч із тобою. І я така рада, що ти станеш офіційним членом нашої родини, що ми тепер зробимо наш зв’язок законним, бо — можливо, мені й не варто це казати, але, думаю, ти не образишся, якщо я в цю мить відкрию своє серце, — я завжди думала про тебе як про власного сина, ти це знав? Навіть тоді, коли ти був зовсім малим хлопчиком.
Ці слова так мене шокували та розчулили, що я зреагував на них геть розгублено й став заникуватися, тож вона пожаліла мене і звернула розмову на іншу тему. Та щоразу, коли я їх згадував, я відчував, як мене овіює теплом. З не меншою втіхою (хоч і з певним відчуттям сорому) я пригадую, як була вражена Піппа, коли я повідомив їй новину телефоном. Знову й знову я пригадував, як вона приголомшено замовкла, сказавши:
— Що? — а потім, опанувавши себе, промовила: — О, Тео, як чудово! Як мені хочеться познайомитися з нею!
— О, вона дивовижна! — сказав я з отруйним підтекстом. — Я кохав її ще відтоді, як ми були дітьми.
І поступово до мене доходило, що це правда. Поєднання минулого з теперішнім було на диво еротичним: я переживав нескінченну втіху, пригадуючи, як дев’ятирічна Кітсі зневажала тринадцятирічного мене (закочувала очі, надувала губи, коли їй доводилося сідати поруч зі мною за столом). І мені будо ще приємніше спостерігати, з яким шоком сприймали повідомлення про наш шлюб люди, які знали нас від дитинства. Ти? І Кітсі Барбур? Справді? З нею? Я обожнював бешкетне баламутство неймовірної ситуації: прослизнути до її кімнати, коли її мати заснула, — до тієї самої кімнати, яку вона тримала замкненою від мене, коли ми були дітьми, кімнати з тими самими рожевими шпалерами, яка анітрохи не змінилася від часів Енді, з тими самими написами «НЕ ЗАХОДЬ», «НЕ ТУРБУЙ», — я спиною відчиняв двері, затягував її туди, Кітсі замикала за нами двері, притуляла палець до мого рота, і ми в солодкій знемозі падали на її ліжко, мама спить, тссс!
Щодня я мав не один привід нагадувати собі, як мені пощастило. Кітсі ніколи не стомлювалася. Кітсі ніколи не сумувала. Вона була лагідною, приязною, веселою. І дуже гарною, з осяйною білосніжною шкірою, яка примушувала чоловіків на вулиці обертатися. Я був у захваті від того, якою комунікабельною вона була, з якою веселою безпосередністю вміла з усіма спілкуватися, — «пір’їнка», як із великою ніжністю називав її Гобі, — ковток свіжого повітря! Усі любили її. І такою заразливою була легкість її серця, що я знав: із мого боку було великою дріб’язковістю прискіпуватися до того, що Кітсі, здавалося, ніколи нічого не хвилювало. Навіть моя люба Керол Ломбард іноді пускала сльозу, згадуючи про своїх колишніх бойфрендів або читаючи в газетах, як люди знущаються зі своїх домашніх тварин чи як закривають деякі бари біля шкіл у Чикаго, звідки вона родом. Але, схоже, Кітсі ніщо не здавалося надто важливим, ніщо не хвилювало й навіть не дивувало її. У цьому вона була схожа на матір і брата, а проте стриманість місіс Барбур та Енді дуже відрізнялися від звички Кітсі робити ущипливий коментар, коли хтось згадував про щось серйозне. («Їй не вельми весело», — якось сказала вона, іронічно зітхнувши і зморщивши носик, коли хтось запитав, як ведеться її матері.) Крім того — я почувався погано й нудотно, коли тільки думав про це, — я намагався знайти бодай якийсь доказ того, що вона засмучена смертю Енді та свого батька, і мене почало непокоїти, що нічого подібного я в ній не помічав. Невже її анітрохи не схвилювало, що вони обидва загинули? Невже вона ніколи не відчувала бажання бодай поговорити зі мною про це? З одного боку, я захоплювався її мужністю, умінням високо тримати голову перед лицем будь-якої трагедії. Можливо, вона й справді надзвичайно стримана, уміє не виявляти свої почуття й не змінювати виразу обличчя. Але в її осяйних синіх очах — таких чарівних на перший погляд — я досі не відкрив великих глибин, тож мене іноді опановувало прикре відчуття, що я блукаю у воді по коліна, сподіваючись, що мені пощастить десь натрапити на глибину і поплавати.