Кітсі поплескала мене по зап’ястку.
— Що?
— «Барніз». Я хочу сказати, що коли ми вже тут, то, може, заскочимо до їхньої крамниці «Все для дому»? Я знаю, мамі навряд чи сподобається, якщо ми тут відмітимось, але, можливо, варто купити щось простіше для повсякдення, а не таке традиційне?
— Ні. — Я потягся до свого келиха й допив те, що в ньому було. — Мені треба повернутися в центр, якщо ти не заперечуєш. Там на мене чекає клієнт.
— А ти повернешся на вечір?
Кітсі винаймала квартиру в районі Східних Сімдесятих разом із двома подругами недалеко від офісу мистецької організації, де вона працювала.
— Не певен. Можливо, мені доведеться з ним повечеряти. Я прийду, якщо зможу.
— Може, встигнеш на коктейль? Будь ласка! Або вип’єш із нами після вечері. Усі будуть дуже розчаровані, якщо ти не з’явишся бодай на хвилинку. Чарльз і Бет…
— Я спробую. Обіцяю. Не забудь їх, — сказав я, кивнувши на сережки, які досі лежали на скатертині.
— Ой! Ні! Звичайно, не забуду! — сказала вона винуватим голосом, схопивши їх і вкинувши в сумочку, як жменю дрібних монет.
Коли ми разом вийшли на вулицю, у різдвяний натовп, мене опанували смуток і розгубленість. А прикрашені стрічками будівлі, яскраво осяяні вікна лише поглибили мій гнітючий смуток: темне зимове небо, сірий каньйон, вистелений коштовностями й хутрами, уся сила й меланхолія багатства.
«Що зі мною не так?» — думав я, коли ми з Кітсі перетинали Медісон-авеню і її рожеве пальто від «Прада» підстрибувало в штовханині. Чому я такий невдоволений Кітсі через те, що вона не тужить за Енді й батьком, через те, що вона вирішила жити далі?
Але, схопивши Кітсі за лікоть і винагороджений її осяйною усмішкою, я на мить відчув, як мої тривоги мене покинули. Минуло вісім місяців відтоді, як я бачив Ріва в тому ресторані у Трайбеці; поки що жоден клієнт не звернувся до мене з претензією, що я продав йому поганий товар, хоч я був цілком готовий визнати свою помилку, якби таке сталося: я, мовляв, недосвідчений, новачок у цьому бізнесі, ось ваші гроші, сер, прошу вибачити мене. Ночами, марно намагаючись заснути, я переконував себе, що коли справи почнуть складатися для мене кепсько, я принаймні залишив не так багато слідів: я документував свої продажі лише в тих випадках, коли без цього не можна було обійтись, а, продаючи дрібні речі, за оплату готівкою пропонував знижку.
І все ж таки. І все ж таки. Це було тільки питання часу. Як тільки до мене з претензіями звернеться один клієнт, за ним посуне лавина. Уже досить погано буде, якщо я зіпсую репутацію Гобі, та коли претензій стане так багато, що я не зможу повертати людям гроші, почнуться суди: суди, в яких буде названо й Гобі як співвласника бізнесу. Важко буде переконати суд, що він не був у курсі моїх дій, а надто коли я продавав речі на рівні шедеврів американського мистецтва; а якби до цього дійшло, то я не був навіть переконаний, що Гобі взагалі став би захищатись, і я міг залишитися перед судом сам-один. На моє щастя, багато людей, яким я щось продав, мали стільки грошей, що їм було на все наплювати. І все ж таки. І все ж таки. Та кому заманеться зазирнути під сидіння отих гепплвайтівських обідніх стільців (наприклад) і помітити, що вони не всі однакові? Що зерно в них не збігається, що ніжки не пасують одна до одної? Або доручать оцінити стіл незалежному експертові й довідаються, що такий шпон не застосовувався в 1770 році, бо ще не був тоді винайдений? Щодня я чекав, коли вийде на поверхню мій перший обман: надійде лист від адвоката або телефонний дзвінок від американського департаменту меблів у «Сотбіз», якийсь декоратор або колекціонер прийде до нашої крамниці й вимагатиме від мене пояснень, Гобі спуститься вниз, послухай-но, в нас проблема, ти маєш вільну хвилину?