Якщо відомості про те, що я весь у боргах, випливуть до весілля, то я навіть не уявляв, що може статися. Я взагалі не міг про це думати. Тоді, либонь, ніякого весілля й не буде. І все ж таки для Кітсі та її матері буде навіть жахливіше, якщо вони довідаються про це згодом, адже Барбури були тепер далеко не в тому матеріальному становищі, у якому вони перебували до смерті містера Барбура. Надходження готівки фактично припинилося. Гроші загрузли в трасті. Мама Кітсі мусила перевести деяких своїх слуг на неповний робочий день, а з іншими їй довелося попрощатися. А тато — як мені зізнався Платт, коли хотів зацікавити мене ще одним проектом із продажу їхнього квартирного антикваріату, — геть схибнувся перед смертю й інвестував більш як половину своєї готівки у «Віста-банк», страховище комерційної банківської діяльності, з суто «сентиментальних міркувань» (прапрадід містера Барбура був президентом одного з перших банків у Массачусетсі, який давно втратив свою назву після злиття з «Вістою»). На лихо, «Віста-банк» перестав виплачувати дивіденди й луснув незадовго до смерті містера Барбура. У результаті місіс Барбур різко скоротила свою участь у доброчинній діяльності, у якій вона колись була такою щедрою; тому й Кітсі мусила піти працювати. А редактор у маленькому пристойному видавництві, як раз у раз зізнавався мені за чаркою Платт, заробляв нині менше, аніж мама колись платила своїй хатній робітниці. Якщо мої справи підуть погано, то я не сумнівався: місіс Барбур зробить усе від неї залежне, щоб допомогти мені; а Кітсі як моя дружина муситиме підтримувати мене, хотітиме вона того чи не хотітиме. Але в такому разі я підклав би їм надто велику свиню, тим більше що Гобі переконав їх (а надто Платта, який особливо тяжко переживав, що родині стало дуже сутужно з грішми), що я такий собі фінансовий чарівник, який прилетів на допомогу його сестрі.
— Ти вмієш робити гроші, — сказав він напрямки — мовляв, усі вони страшенно зраділи, коли довідалися, що Кітсі одружується зі мною, а не з одним із тих гульвіс, із якими вона звичку водитися. — А вона — ні.
Але найбільше мене непокоїв Лусіус Рів. Хоч я більше не чув від нього жодної згадки про подвійний комод, я почав улітку одержувати тривожні листи: написані від руки, але без підпису, на обрамлених синім бланках для листування з каліграфічно витисненим угорі ім’ям: Лусіус Рів.
Минуло вже три місяці, як я зробив вам пропозицію, яка, за всіма стандартами, є справедливою і розумною. Ви не можете не погодитися з тим, що вона цілком раціональна.
А потім:
Минуло ще два місяці. Ви розумієте, перед якою дилемою я стою. Моє невдоволення зростає.
А ще через три тижні надійшло послання в один рядок.
Ваша мовчанка неприйнятна.
Я мучився над цими листами, хоч і намагався викинути їх із голови. Щоразу, коли я згадував про них, — а це бувало часто й цілком несподівано, наприклад, коли моя виделка була на півдорозі до рота, — я почувався так, ніби мене ляпасом розбудили від сну. Марно я переконував себе в тому, що претензії, які Рів висловив мені в ресторані, не мали жодних підстав. Відповідати йому в який завгодно спосіб було б очевидною дурницею. Єдиний вихід був у тому, щоб нехтувати ним, як нехтують нахабним жебраком з вулиці.
Але потім одна за одною сталися дві тривожні події. Я піднявся нагору, щоб запитати Гобі, чи не хоче він піти зі мною на ланч.
— Звичайно, хочу, зачекай, — сказав він.
Він стояв біля буфета, перебираючи свою пошту, зсунувши окуляри на кінчик носа.