— Це твоя дружина? Ти не жартуєш?
— Так, — сказав він, піднявши брови. — І мої діти також. Близнюки.
— Твою мать.
— Атож, — сказав він із жалем у голосі. — Вони народилися, коли я був дуже юний. Час був вельми незручний, але вона захотіла зберегти їх — «Боря, невже ти можеш», — що я міг їй сказати? Сказати правду, я їх майже не знаю. А найменшого — його немає на фотографії — я взагалі ніколи не бачив. Скільки ж йому? Півтора місяця?
— Що? — Я знову подивився на фотографію, щоб ототожнити цю цілком нордичну родину з Борисом. — Ти розлучений?
— Ні, ні, ні. — Принесли горілку, заморожену пляшку з двома маленькими келишками, він налив її кожному з нас. — Астрід і діти переважно живуть у Стокгольмі. Іноді вона приїздить узимку до Аспена покататися на лижах — вона була чемпіонкою, брала участь в Олімпійських іграх у свої дев’ятнадцять років.
— Справді? — перепитав я, доклавши всіх зусиль, щоб у тоні мого голосу не пролунав сумнів.
Дітлахи, коли я добре до них придивився, здавалися надто білявими й надто гарненькими, щоб мати бодай віддалену схожість із Борисом.
— Так, так, — сказав Борис дуже переконливим тоном, енергійно кивнувши головою. — Вона завжди хоче бути там, де є сніг і можливість ходити на лижах, а ти мене знаєш, я ненавиджу паскудний сніг, ха-ха! Її батько належить до дуже, дуже правого крила — нацист, власне кажучи. Думаю, Астрід недаремно має напади депресії, з таким батьком! Який бридкий старий гівнюк! Але вони дуже нещасливі й нікчемні люди, усі вони — ті шведи. То вони сміються й п’ють, то — вже наступної хвилини — стають похмурі й від них не почуєш жодного слова. Dziękuję, — сказав він офіціантові, який знову підійшов із тацею закусок: чорний хліб, салат із картоплі, два сорти оселедців, огірки в сметані, голубці, мариновані яйця.
— Я не знав, що тут подають і закуски.
— Не подають, — сказав Борис, намазавши шматок чорного хліба маслом і посипавши сіллю. — Але я помираю з голоду. Попросив їх принести що-небудь із сусіднього ресторану. — Він цокнувся своїм келишком із моїм.
— Сто лят! — сказав він; це був його давній тост.
— Сто лят! — Горілка тут була ароматною й пахла гіркою травою, якої я не впізнав. — Отже, — сказав я, взявши в нього трохи їжі, — Міріам?
— Ти про що?
Я простяг перед собою руки з розкритими долонями, в нашому дитинстві цей жест означав: поясни, будь ласка.
— То тебе цікавить Міріам? Вона працює на мене. Вона, так би мовити, моя права рука. І скажу тобі щиро, вона краща у своєму ділі, ніж будь-який чоловік. Яка це жінка, Боже мій. Таких, як вона, у світі мало, повір мені. Варта своєї ваги в золоті. Візьми, візьми, — сказав він, наповнивши мій келишок і посунувши його назад до мене. — За встрєчу, — сказав він, піднявши власну чарку. — За нашу зустріч!
— А хіба не моя черга проголосити тост?
— Атож, твоя, — він цокнувся зі мною келишком, — але я голодний, і твого тосту мені доводиться чекати надто довго.
— Отже, за нашу зустріч!
— За нашу зустріч! І за долю, яка допомогла нам знову зустрітися.
Щойно ми випили, Борис негайно заходився їсти.
— І чим ти, власне, займаєшся? — запитав його я.
— Тим і сим. — Він усе ще їв із жадібністю голодної дитини. — Багатьма речами. Кручуся-верчуся, ти розумієш?
— І де ти живеш? У Стокгольмі? — запитав я, коли він нічого не відповів.
Він підняв руку й змахнув нею широким жестом.
— Усюди.
— Наприклад?
— У Європі, Азії, Північній і Південній Америці…
— Це покриває велику територію.
— Ну, знаєш, — сказав він із повним ротом оселедця, витираючи з підборіддя сліди соусу. — Я також володію невеличким бізнесом, якщо ти правильно мене розумієш.
— Поясни.
Він запив оселедця великим ковтком пива.
— Ти знаєш, як це робиться. Мій офіційний бізнес називається агенцією з прибирання помешкань. Я наймаю на службу здебільшого поляків. У назві ми скаламбурили непогано. «Полічистка». Як тобі? — Він надкусив варене яйце. — А яке в нас гасло, вгадай! «Ми вас чистимо й вичищаємо!» Ха-ха!
Я зрозумів, що він мені бреше.
— То виходить, весь цей час ти жив у Сполучених Штатах?
— Ой, ні! — Він налив нам іще по одній чарці горілки й підняв свою для тосту. — Я багато мандрую. Тут я живу шість або вісім тижнів на рік. А решту часу…
— У Росії? — запитав я, перекинувши свою чарку й витерши рот тильним боком долоні.
— Там я буваю нечасто. У Північній Європі. У Швеції, Бельгії. Іноді в Німеччині.
— Я думав, ти повернувся до себе на батьківщину.