— Повернися до суті.
— Що я можу сказати? Ти був нещасливий. Постійно напивався до втрати пам’яті.
— І ти так само.
— Так, я пригадую. Як я проїхав сходами обличчям донизу. Пам’ятаєш? Або як отямився за кілька миль від дому, ноги стримлять із кущів, і як я туди потрапив — невідомо. А однієї ночі, смертельно п’яний, я відіслав Спірсецькій мейл, стверджуючи, що вона найвродливіша жінка на світі і я безумно в неї закоханий, а я тоді й справді був у неї закоханий. Наступного дня в школі, ледь живий від похмілля, я почув, як вона мене гукає: «Борисе, Борисе, мені треба поговорити з тобою». — «Поговорити про що?» І вона, така добра й делікатна, намагається обережно мене віднадити. Мейл? Який мейл? Я абсолютно нічого не пам’ятав. Стояв там, густо почервонівши, а вона подала мені відксерений текст із поетичної збірки й порадила закохуватись у дівчат мого віку! Не заперечую — я робив чимало дурниць. Дурніших, аніж ти. Але я, — сказав він, розмахуючи цигаркою, — я намагався розважатись і бути щасливим. А ти намагався померти. Це різні речі.
— Чому мені здається, що ти намагаєшся ухилитись від теми?
— Я ж тебе не засуджую! Ми обидва тоді вчинили чимало дурниць. Дурниць, яких ти, можливо, й не пам’ятаєш. Ні, ні, — швидко сказав він, побачивши вираз мого обличчя. — Я, власне, не про це. Хоч мушу признатися, ти єдиний хлопець, із яким я будь-коли спав!
Я сердито виплюнув сміх, наче закашлявся або щось потрапило мені не в те горло.
— Щодо цього, — Борис зневажливо відкинувся назад на своєму стільці, затиснувши ніздрю, — то я думаю, в тому віці так буває іноді. Ми були юні, й нам хотілося мати дівчат. Я думаю, можливо, тобі здалося, що це щось зовсім інше. Але стривай, — швидко сказав він і вираз його обличчя змінився, коли я відсунув стільця, щоб підвестися й піти, — стривай-но, — повторив він, схопивши мене за рукав, — ти не слухай, що я тут тобі розповідаю, але, схоже, ти зовсім не пам’ятаєш ту ніч, коли ми дивилися «Доктора Ноу»?
Я взяв своє пальто зі спинки стільця. Але на ці слова зупинився.
— Не пам’ятаєш?
— А чому я повинен його пам’ятати? Чому?
— Я знаю, що ти не пам’ятаєш. Бо я тебе перевіряв. Згадував «Доктора Ноу», жартував. Аби перевірити, що ти скажеш.
— До чого тут «Доктор Ноу»?
— Ми тоді щойно познайомилися. — Його коліно ходило вниз і вгору, наче накручене. — Думаю, ти ще не звик тоді до горілки — не знав, яку порцію треба собі наливати, щоб випити її одним ковтком. Ти увійшов із величезною склянкою, наче збирався наповнити її водою, і я подумав: «Ох і йолоп!» Ти пам’ятаєш?
— Таких вечорів було багато.
— Ти не пам’ятаєш. Я тоді витер твою блювотину, вкинув твій одяг у ванну — а ти навіть не помітив, що я це зробив. Ти плакав і розповідав мені всілякі нісенітниці.
— Які нісенітниці?
— Ну знаєш… — він нетерпляче поморщився… — що це ти винен у материній смерті… що краще б на її місці був ти… якби ти помер, можливо, ти був тепер би з нею в темряві… не звертай уваги на мої слова, я не хочу, щоб тобі було боляче. У тебе була така плутанина в голові, Тео, з тобою було так цікаво, принаймні більшість часу, ти був готовий на все! Але плутанина у твоїй голові була неймовірна. Можливо, тобі варто було лікуватися. Пам’ятаєш, як ти заліз на дах і стрибнув у басейн? Ти ж міг скрутитити собі в’язи, то була дурниця! Ти міг лягти на спину посеред дороги вночі, ліхтарів не було, ніхто не міг побачити тебе, і ти чекав, коли тебе переїде машина. Мені доводилося докласти неабияких зусиль, аби підвести тебе й притягти додому…
— Я міг лежати на тій блядській вулиці дуже довго, перш ніж з’явилася б якась машина. Я міг би там ночувати. Принести туди свій спальний мішок.
— Я не збираюся розводитися про це. Ти був непередбачуваний. Ти міг убити нас обох. Одного вечора ти приніс сірники й намагався підпалити будинок, пам’ятаєш?
— Я хотів лише пожартувати, — натягнуто сказав я.
— А килим? А велика дірка, яку ти пропалив у канапі? Це також був жарт? Я мусив перекласти подушки, щоб Ксандра нічого не побачила.
— Той шмат лайна був таким дешевим, навіть без вогнетривкого покриття.
— Правильно, правильно. Можеш пояснювати це по-своєму. Коротше, та ніч. Ми дивимося «Доктора Ноу», якого я ніколи не бачив, а ти бачив, і мені цей фільм дуже сподобався, а ти вже був геть в гавно, дія відбувається на його острові, там усе дуже круто, й раптом він натискає на кнопку й показує картину, яку вкрав.