— О Боже.
Борис захихотів.
— Бог і справді тобі допоміг! Ти вчинив круто. Ти був такий п’яний, що не міг стояти на ногах, але заявив: «Зараз я тобі щось покажу! Щось дивовижне! Щось таке, чого ти ще ніколи не бачив». І затулив мені телевізор. Ти тільки собі уяви! Я дивлюся, може, найліпшу частину фільму, а ти базікаєш і не стуляєш рота. Вимітайся геть! Ти й справді подався геть, розлючений, пославши мене на фіг, наробивши чимало шуму. Трах-бах-трах! А потім повертаєшся з картиною в руках, пригадуєш? Дивно, а я був певен, що ти морочиш мені яйця. Знаменитий музейний шедевр? Дай-но мені спокій! Але вона була справжньою. Кожен би побачив.
— Я тобі не вірю.
— Що ж, правда. Я знав. Бо хіба ж можливо намалювати підробку, яка б так виглядала? Лас-Веґас був би найпривабливішим містом усіх часів і народів. У будь-якому разі, це кумедно. Поглянь, це я, котрий учив тебе красти яблука й цукерки з магазинів, тоді як ти вкрав світовий шедевр мистецтва.
— Я його не крав.
Борис захихотів.
— Ні, ні. Ти мені все пояснив. Ти його зберігав — і це був найвищий обов’зок у твоєму житті. Ти мене запевняєш, — сказав він, нахиляючись уперед, — що ти його справді не відкривав і не дивився? Усі ці роки? Та що з тобою?
— Я тобі не вірю, — знову сказав я. — Коли ти її взяв? — запитав я, бо він закотив очі. — Як?
— Слухай, я тобі сказав…
— Невже ти думаєш, що я повірю бодай одному твоєму слову?
Борис знову закотив очі. Він поліз у кишеню пальта й знайшов фотографію на своєму айфоні. Потім подав його через стіл мені.
Це був зворотний бік картини. Репродукцію передньої частини можна знайти де завгодно. Але зворотний бік був прикметним, як відбиток пальця: великі краплі застиглого сургучу, коричневі й червоні; мішанина європейських етикеток (римські цифри, павутина пір’їстих підписів), складалося враження, що це велика валіза з наліпками або стародавній міжнародний договір. Розкришені шари жовтого й коричневого були покладені майже з натуральною опуклістю, як опале листя.
Він поклав телефон назад у кишеню. Ми довго сиділи мовчки. Потім Борис поліз по сигарету.
— Тепер ти мені віриш? — запитав він, випустивши струмінь диму з куточка рота.
Моя голова стала розпадатися на атоми, дія дози стала помалу розсмоктуватись, і на її місце напливали страх і тривога, немов чорне повітря перед грозою. Протягом тривалої й похмурої миті ми дивились один на одного: на високій хімічній частоті, самота до самоти, наче двоє тібетських ченців на вершині гори.
Потім я мовчки підвівся й надяг пальто. Борис також підхопився на ноги.
— Стривай, — сказав він, коли я проштовхнувся плечем повз нього. — Поттере, не гнівайся. Я ж сказав, що поверну тобі борг, і я сказав це серйозно. Поттере! — знову гукнув він, коли я пройшов крізь завісу з намистинок, які стиха забрязкотіли, й вийшов на вулицю в брудне сіре світло світанку. Авеню С була безлюдною, крім самотнього таксі, шофер якого, здавалося, був так само радий побачити мене, як і я — уздріти його машину, і негайно пригальмував біля мене. Перш ніж Борис устиг сказати ще бодай слово, я вже був у машині й від’їхав, залишивши його стояти в пальті біля ряду сміттєвих баків.
Було пів на дев’яту ранку, коли я добувся до сховища. Щелепа мені боліла, бо я часто скреготав зубами, а серце калатало мов несамовите. Бюрократичний світанок: вранішнє пішохідне марево, що дихало погрозою. У чверть на десяту я вже сидів на підлозі своєї кімнати в домі Гобі, й у голові в мене все крутилося розкрученою дзиґою, тремтіло та хиталося з боку в бік. На килимі навколо мене лежали кілька пакетів із крамниці, новісінький намет, бежева перкалева наволочка, яка досі пахла моєю спальнею у Веґасі, бляшанка, наповнена змішаними роксикодонами та морфами, які я давно мав би змити в унітаз, і сплутаний клубок липкої стрічки, яку я протягом двадцятьох хвилин із великою обережністю відклеював за допомогою гострого ножа, пальці в мене тремтіли, я боявся натиснути ножем надто сильно й пошкодити картину, нарешті тремтливими руками я розмотав усю стрічку — і знайшов лише затиснутий між двома картонками та обгорнутий газетою зошит, списаний матеріалами з основ держави та права («Демократія, мультикультурність і ти!»).
Яскрава мультикультурна штовханина. На обкладинці азіатські діти, латиноамериканські діти, афроамериканські діти, індіанські діти, дівчина в мусульманській хустці й білий хлопчик в інвалідному візку усміхалися й підіймали руки до американського прапора. Усередині зошита в монотонно-бадьорому світі законослухняних громадян, де люди різних національностей жили щасливим життям у своїх спільнотах, а дітлахи з убогих районів стояли біля свого житлового проекту з лійками, поливаючи дерево у вазоні з гілками, що ілюстрували різні галузі державного управління, Борис намалював кинджали зі своїм ім’ям на них, троянди й серця, що оточували ініціали Котку, і кілька спостережливих очей, які дивилися в один бік над почасти заповненим контрольним тестом: