— До мене досі не доходить, що ти її вкрав.
— Зрозумій. Я не шукаю для себе виправдань. Я справді її взяв. Але, — він переможно всміхнувся, — хіба я вчинив нечесно? Хіба я тобі набрехав?
— Так, — сказав я після приголомшеної мовчанки. — Так, ти мені набрехав.
— Ти ніколи мене прямо не запитував. Якби запитав, я сказав би.
— Борисе, це лайно собаче. Ти мені набрехав.
— Але тепер я тобі не брешу, — сказав Борис, смиренно озираючись. — Я сподівався, що ти давно вже все зрозумів. Стільки років минуло! Я думав, ти знаєш, що то був я!
Я відійшов далі, до сходів, Попчик поплентався за мною. Гобі вимкнув пилосос, настала дзвінка тиша, і я не хотів, щоб він чув нашу розмову.
— Я ще точно не знаю, — Борис гучно висякався, зазирнув у свою серветку, спохмурнів, — але майже переконаний, що вона десь у Європі. — Він зібгав серветку й запхав її до кишені. — Є невеличкий шанс, що в Генуї. Але я думаю, швидше за все або в Бельгії, або в Німеччині. Можливо, в Голландії. Там із нею торгувати зручніше, бо вона справлятиме більше враження на людей.
— Це не надто звужує поле пошуків.
— Послухай-но! Радій, що вона не в Південній Америці! Бо в такому випадку, я гарантую, ти не мав би ані найменшого шансу знову її побачити.
— Ти ж казав, що картина зникла.
— Я нічого не казав, крім того, що мені, можливо, пощастить довідатися, де вона є. Можливо. Це зовсім не значить, що я знаю, як отримати її назад. Я досі не мав ніяких справ із тими людьми.
— Якими людьми?
Борис нічого не відповів, він ковзнув напруженим поглядом по підлозі: залізні статуетки бульдогів, розкидані книжки, багато маленьких килимків.
— А він не сцить на антикваріат? — запитав він, кивнувши на Попчика. — На всі ці чудові меблі?
— Ні.
— А у вашому домі в Лас-Веґасі він усе обісцяв. Весь килим на нижньому поверсі смердів сечею. Мабуть, так було тому, що Ксандра рідко водила його гуляти до того, як з’явилися ми.
— Якими людьми?
— Чого?
— З якими людьми ти досі не мав ніяких справ?
— Це складно. Я тобі поясню, якщо хочеш, — поквапно додав він, — але, я думаю, ми обидва стомились, і час тепер не вельми слушний. Проте я маю намір зробити кілька телефонних дзвінків і повідомлю тебе, що мені пощастить розвідати, гаразд? Повернуся сюди й усе розповім, обіцяю. До речі, що це в тебе? — Він постукав пальцем по своїй верхній губі.
— Ти про що?
— Тут у тебе плямка. Під носом.
— Я порізався під час гоління.
— Он як. — Стоячи там, він здавався невпевненим, так ніби знову збирався накинутися на мене з палкими вибаченнями, але мовчанка, яка повисла між нами, мала відтінок завершення, і він засунув руки до кишень. — О’кей.
— О’кей.
— Ще побачимось.
— Атож.
Так коли він вийшов за двері, а я дивився, як він пірнув під краплі, що скапували з навісу, й пішов геть (його хода стала більш розслабленою і легкою, як тільки він подумав, що вийшов за межі мого зору), я відчув: дуже ймовірно, що я бачу його востаннє.
З огляду на те, як я почувався, — а це було щось подібне до смерті, бо голова мені розламувалася від болю і мене душив такий розпач, що я майже нічого не бачив, — не було сенсу тримати крамницю відчиненою. Тому, хоч сонце визирнуло з-за хмар і люди почали з’являтися на вулиці, я розвернув табличку на дверях на «Зачинено» й поплентався нагору, напівживий від болю, що стугонів за очима, щоб подрімати кілька годин перед обідом. Поппер стривожено потрюхикав слідом за мною.
Ми з Кітсі домовилися зустрітися в помешканні її матері за чверть до восьмої, перш ніж поїхати до Лонгстрітів, але я приїхав трохи раніше, почасти тому, що мені хотілося побути з нею наодинці, перш ніж ми поїдемо вечеряти, а почасти тому, що я мав подарунок для місіс Барбур — рідкісний виставковий каталог, який знайшов у Гобі після розпродажу чийогось майна: «Графіка в добу Рембрандта».
— Ні, ні, — сказала Етта, коли я зайшов до кухні й попросив її постукати у двері місіс Барбур для мене, — вона вже на ногах. Я віднесла їй чай менш як п’ятнадцять хвилин тому.
З’ясувалося, що «бути на ногах» для місіс Барбур означало ходити в піжамі та погризених цуценятами пантофлях, накрившись чимось подібним до оперної накидки.