А коли я згадав про дівчину, яка врятувала мені життя, у мене на очах забриніли сльози. Піппа! Дивне сухе ім’я для малої рудої смішливої дівчинки, а проте воно личило їй. Коли я згадував її очі, що подивились на мене, у мене пішла обертом голова на думку, що вона — цілковито незнайома мені людина — врятувала мені життя, перешкодивши покинути залу виставок і зайти до сувенірної крамниці, де розверзлося чорне жерло вибуху, спричинивши кінець усьому. Чи пощастить мені коли-небудь сказати їй, що вона врятувала мені життя? Щодо її діда, то пожежники та рятувальники забігли до будинку лише через кілька хвилин по тому, як я покинув його, і я досі зберігав надію, що його врятували, — двері були підперті, вони знали, що він там. Чи коли-небудь я зустрінуся зі старим та його дівчинкою знову?
Коли я нарешті дістався додому, я вимок до кісток, у голові мені паморочилось, і я йшов, спотикаючись. Вода стікала з мого мокрого одягу й утворювала за мною нерівний слід, коли я перетинав вестибюль нашого будинку.
Після натовпу на вулиці повітря порожнечі здалося мені гнітючим. Хоч портативне телебачення працювало в сусідній кімнаті, і я чув тріскотіння рацій десь у будинку, не було ніякого сліду від Золотця, Карлоса, Хосе або інших хлопців, які зазвичай чергували на вході.
Трохи далі відкритий освітлений ліфт був порожній і чекав на пасажирів, як чекає театральна сцена на своїх акторів. Механізми заскреготіли один за одним, ліфт смикнувся, старовинні декоровані перлинами кнопки з номерами поверхів заблимали збоку, і я дістався до свого сьомого. Коли вийшов у свій тьмяний вестибюль, мене опанувало почуття полегкості. Буро-мишачі стіни, задушливий запах засобу для чищення килимів і все інше.
Ключ зі скреготом обернувся в замку.
— Ти вдома? — гукнув я, увійшовши до темного помешкання з опущеними шторами, в якому панувала цілковита тиша.
Тишу порушило гудіння холодильника. Господи, подумав я з жахливим передчуттям, невже її досі немає вдома?
— Мамо! — гукнув я знову.
Серце швидко забилось, я швидко перетнув передпокій і розгублено зупинився посеред вітальні.
Її ключі не висіли на кілочку біля дверей; її сумка не лежала на столі. Чвакаючи в тиші мокрими черевиками, я пройшов на кухню, яка, власне, не була кухнею, лише ніша з плитою на дві конфорки з витяжкою. Там стояла її філіжанка для кави з зеленого скла, куплена на блошиному ринку, зі слідом від помади на краєчку.
Я стояв, утупивши погляд у немиту філіжанку, де на дні було на дюйм холодної кави, і думав, що мені робити. У вухах дзвеніло й свистіло, а голова так боліла, що я був неспроможний думати; хвилі темряви перекочувалися на межі мого зору. Я був надто зациклений на тому, що вона хвилюватиметься, надто поспішав додому, аби повідомити її, що зі мною все гаразд, і мені навіть на думку не спало, що її самої може не бути вдома.
Здригаючись із кожним кроком, я перетнув вітальню й увійшов до спальні батьків. Вона мало змінилася відтоді, як батько її покинув, проте стала трохи менш упорядкованою і більш жіночною тепер, коли належала тільки їй. Автовідповідач на столику біля незастеленого й зім’ятого ліжка був темний: ніхто не телефонував.
Стоячи у дверях, скорчений від болю, я спробував зосередитися. Різке відчуття денного руху вистрілило в моєму тілі, наче я проїхав в автомобілі надто велику відстань.
Насамперед я мусив знайти свій телефон, перевірити повідомлення. Проте я не знав, де його шукати. Вона забрала його в мене, коли мене відсторонили від уроків. Минулої ночі, коли вона пішла в душ, я спробував знайти його, зателефонувавши сам собі, але вона, мабуть, відключила його.
Пам’ятаю, я засунув руки до верхньої шухляди її комода й став нишпорити в плутанині її шарфів: там були шовк і оксамит, індійські вишивки…
Потім із величезним зусиллям (хоч він і не був важкий) я поставив стілець біля краю її ліжка й заліз на нього, щоб оглянути верхню полицю її шафи. Потім сидів на килимі в напівочманінні, прихилившись щокою до стільця, з бридким білим шумом у вухах.