— Ні, — відповів Борис рішуче. — Він не був копом. Не був. Я це знаю.
— Що ж — якщо бути з тобою цілком відвертим, то я теж так не думаю, але тут є щось таке, чого ми досі не знаємо. Проте я не втрачаю надії. — Він узяв зі столу дерев’яну коробку й став у ній колупатися. — То ви справді, джентльмени, не хочете трохи зловити кайф?
Я відвів погляд. Саме цього мені до смерті хотілося. Я хотів би також ліпше роздивитися Коро, але не мав бажання проходити повз тіла на підлозі, щоб наблизитися до нього. По той бік кімнати, прихилені до панелі, стояли ще картини: натюрморт, кілька пейзажів.
— Іди подивись, якщо хочеш. — Це був Горст. — Лепін підроблений. Але Клас і Берхем продаються, якщо вони тебе зацікавлять.
Борис засміявся й простяг руку, випрошуючи в Горста ще одну сигарету.
— Він не бере участі у справі.
— Ні? — добродушно запитав Горст. — Я міг би продати їх дуже дешево за пару. Продавець хоче позбутися їх.
Я підійшов подивитися. Натюрморт, свічка й напівпорожні келихи для вина.
— Клас Хеда?
— Ні, Пітер. Хоча… — Горст відклав коробку, потім став біля мене й підняв за нитку настільну лампу, заливши обидві картини різким яскравим світлом, — цей клаптик, — він провів у повітрі зігнутим пальцем, — віддзеркалення свічки ось тут? І край столу, завіса? Цю картину міг намалювати й Хеда.
— Чудовий твір.
— Атож. Чудовий у своєму роді. — Від нього пахло немитістю й брудом та пилюкою чужоземної крамниці — наче з китайської скриньки, я це відчув, коли він став біля мене. — Трохи прозаїчно для сучасного смаку. Надмірна класичність. Занадто інсценовано. А проте Берхем майстер чудовий.
— Зараз є забагато підробних Берхемів, — зауважив я байдужим тоном.
— Так. — Світло від піднятої лампи, що падало на пейзаж, було синюватим, моторошним. — Але оцей чудовий… Італія, 1655 рік… Вохра напрочуд гарна, хіба ні? Клас не такий гарний, я думаю, дуже ранній, хоч походження обох картин не викликає сумніву. Буде добре тримати їх разом… Вони ніколи не розлучалися, ці двоє. Батько і син. Спочатку вони потрапили в старовинну голландську родину, а після війни опинилися в Австрії. Пітер Клас… — Горст підняв світло вище. — Чесно кажучи, Клас тут якийсь нерівний. Чудова техніка, чудова поверхня, але щось трохи не гаразд із цією картиною, вам не здається? Композиція дещо розпадається, не тримається купи. Якась вона розсипчаста. І також, — він окреслив великим пальцем надто яскраве світло, віддзеркалене від полотна, — використали забагато лаку.
— Я згоден. А ось тут… — Я провів у повітрі нерівну дугу там, де надмірна чистка стерла фарбу до лесування.
— Так. — Вигляд у нього був люб’язний і сонний. — Маєте рацію. Тут використали ацетон. Того, хто це зробив, треба розстріляти. І все ж таки такий посередній живопис у не дуже доброму стані — навіть анонімна робота — варта більшого, ніж відомий шедевр, ось у чому іронія, принаймні для мене вона варта більшого. А надто коли йдеться про пейзажі. Їх дуже легко продати. Влада мало звертає на них уваги… їх нелегко розпізнати з опису… проте вони можуть коштувати не менш як двісті тисяч баксів. А от Фабриціус, — тривала, спокійна пауза, — це вже цілком інший калібр. Найвизначніша картина, яка будь-коли проходила крізь мої руки, і я кажу це без вагання.
— Атож, і саме тому ми так хочемо повернути її, — пробурмотів Борис із затінку.
— Вона надзвичайна, — спокійно провадив Горст. — Натюрморт, схожий на цей, — він показав на картину Класа, повільно змахнувши рукою (бруд під нігтями, сітка вен, схожих на шрами, на зворотному боці долоні), — очевидно тяжіє до тромплею. Велика технічна майстерність, але надто вже рафінована. Маніякальна точність. Є в ній щось мертве. Недарма ж такі картини називаються naturеs mortes, так? Але Фабриціус… — він ступив назад, коліна в нього наче підламувались, — я знаю теорію про «Щигля», її теж називають тромплеєм, і справді здалеку так і може здатись. Але мені наплювати на те, що кажуть історики мистецтва. І справді, на цій картині є місця, опрацьовані в техніці тромплею… стіна й сідало, відблиск світла на латуні, але потім… вкрита пір’ям грудка, напрочуд жива. Пух і пушок. М’який-м’який. Клас довів би цю завершеність і точність до самої смерті — а такий художник, як ван Хогстратен, пішов би ще далі, до останнього цвяха в труні. Але Фабриціус… він, можна сказати, пародіює жанр, майстерно відповідає на всю ідею тромплею… бо в інших місцях цієї праці — голова? крило? — немає нічого живого, нічого буквального, він умисне розбирає свій твір на частини, щоб показати нам, як його малював. Мазюкає і стуляє, утворює форми руками, особливо шию, цей суцільний шматок фарби, дуже абстрактний. Що робить його генієм не так для свого часу, як для нашого. Тут подвійність. Ти бачиш знак художника, бачиш фарбу на фарбі, а також живого птаха.