Я понишпорив у кишені, шукаючи ключ, потім неуважно відімкнув двері (думаючи про те, чи знайду я там щось поїсти, чи доведеться щось замовити? Вона, безперечно, пообідає, чекати немає сенсу) і майже вдарився об двері носом, бо вони були зсередини взяті на ланцюжок.
Я зачинив двері й хвилину стояв спантеличений. Відчинив їх знову — і знову вони з брязкотом уперлися в ланцюжок: червона канапа, гравюри в рамках і свічка, яка горить на журнальному столику.
— Агов, там хтось є? — гукнув я, і ще раз, трохи голосніше: — Там хтось є? — почувши всередині якийсь рух.
Я гримав у двері досить гучно й, певно, підняв на ноги всіх сусідів, коли нарешті Емілі через, як мені здалося, дуже довгий відтинок часу, підійшла до дверей і подивилася на мене крізь щілину. Вона була в зношеному домашньому светрі й штанах із яскравим малюнком, який робив її зад значно більшим.
— Кітсі немає вдома, — сказала вона млявим голосом, не знімаючи двері з ланцюжка.
— Гаразд, я знаю, — сказав я роздратовано. — Нормально.
— Я не знаю, коли вона повернеться.
Емілі я знав ще відтоді, коли їй було дев’ять років, і ця товстопика дівчинка гримала дверима перед самим моїм носом у помешканні Барбурів, ніколи не приховуючи того факту, що, з її точки зору, я не є гідним кандидатом для дружби з Кітсі.
— Будь ласка, відчини мені двері. — Я вже не на жарт розлютився. — Я її почекаю.
— Пробач. Але зараз незручний час.
Ем досі носила коротку стрижку з чубчиком — так само її пшенично-каштанове волосся було підстрижене і в дитинстві, й від того, як вона випинала щелепу — достоту як у другому класі, — мені пригадався Енді, який терпіти її не міг, Еммі Флегмі, Емілайзер.
— Це безглуздо. Відчини мені двері, — повторив я ще більш роздратованим голосом, але вона й далі незворушно стояла у щілині дверей, дивлячись мені не в очі, а кудись на край обличчя. — Послухай, Ем, я хочу лише піти в її кімнату й лягти перепочити.
— Думаю, тобі краще прийти згодом. Пробач, — сказала вона, порушуючи недовірливу мовчанку, яка запала після моїх слів.
— Послухай, мені байдуже, що ти робитимеш. — Франсі, інша співмешканка, принаймні вдавала, що нічого проти мене не має. — Я тебе не потурбую. Я лише хочу…
— Пробач, але, думаю, тобі краще піти. Тому що, тому що, слухай, я тут живу… — Вона намагалася мене перекричати.
— Чи й не проблема! Не базікай дурниць.
— …Я тут живу! — повторила вона, моргаючи від незручності. — Це моя квартира, і не можна вламуватися сюди, коли тобі стукне в голову.
— Припини!
— І, і… — вона явно була розгублена, — зрозумій, я нічим не можу допомогти тобі, зараз справді для цього незручний час, я думаю, тобі найкраще піти. Сподіваюся, ти нарешті мене зрозумів? Пробач. — Вона знову зачиняла переді мною двері. — Побачимося на вечірці.
— Ти про що?
— На вечірці з приводу твоїх заручин, — сказала Емілі, відчинивши щілину в дверях і подивившись на мене, тож я на мить устиг побачити її схвильоване синє око, перш ніж вона знову зачинила їх.
Кілька хвилин я стояв у коридорі в несподіваній тиші, що обвалилася на мене, дивлячись на вічко в зачинених дверях, і мені здалося, що Ем досі по той бік, за кілька дюймів від мене, і дихає так само важко, як і я.
Ну, гаразд, сталося те, що сталося, ти більше не дружка нареченої, подумав я, обернувшись і побігши сходами з навмисне підкресленим тупотінням, відчуваючи, що цей інцидент мене водночас розлютив і розвеселив, підтвердивши ту неприхильну думку, яку я завжди плекав щодо Емілі. Кітсі не раз просила в мене пробачення за грубість Емілі, але сьогоднішній випадок, за висловом Гобі, став останньою соломинкою. Чому вона не пішла в кіно з іншими? Була вона там, у помешканні, з якимсь мужиком? Емілі, незважаючи на товсті литки й непривабливе обличчя, все ж мала бойфренда, зачуханого молодика на ім’я Білл, який працював у «Сітібанку».