Щось було не так. Я пам’ятаю, як несподівано підняв голову, переконаний, що газ витікає з кухонної плити і я незабаром отруюся. Проте не почув ніякого запаху газу.
Либонь, я заходив до маленької ванни в її спальні й шукав в аптечці аспірин, якісь ліки проти головного болю, точно не пам’ятаю. Напевне знаю лиш те, що в якусь мить я опинився у своїй кімнаті, не знаючи, як туди потрапив, спираючись рукою на стіну біля ліжка і відчуваючи, що зараз мене знудить. А потім усе так перемішалося, що я нічого більше не пам’ятаю, пам’ятаю тільки, що чомусь опинився на канапі у вітальні й почув, як відчиняються двері.
Але то були двері не нашої квартири, а сусідньої. У кімнаті було поночі, і я міг чути післяобідній вуличний рух, звуки автомобільної години пік, потім я на мить завмер, коли почув у звуках щось знайоме, і знайомі обриси настільної лампи, спинки стільців, вигнуті у формі ліри, стали видимі на тлі тьмяно освітленого вікна.
— Мамо? — запитав я, й у моєму голосі пролунав надтріснутий звук паніки.
Я заснув у своєму брудному мокрому одязі. Канапа також стала мокра, з липучою заглибиною у формі тіла там, де я на ній лежав. Холодний бриз брязкав жалюзі крізь вікно, яке моя мати залишила частково відчиненим сьогодні вранці.
Годинник показував шосту сорок сім вечора. З дедалі більшим страхом я обійшов на негнучких ногах наше помешкання, вмикаючи все світло — навіть світло вгорі у вітальні, яке ми зазвичай не вмикали, бо лампи там були надто сильними і яскравими.
Стоячи у дверях маминої спальні, я побачив, як у темряві блимає червоний вогник. Чудова хвиля полегкості прокотилася мною: я метнувся навколо ліжка, намацав кнопку на автовідповідачі, й минуло кілька секунд, перш ніж я зрозумів, що голос у слухавці належав не моїй матері, а жінці, з якою вона працювала, причому той голос здався мені неприродно веселим:
— Привіт, Одрі. Це Прю, перевірка зв’язку. Шалений день, чи не так? Послухай-но, там до Пареджі надійшли правки, ми повинні їх обговорити, але термін пересунуто, тож можна не квапитися, принаймні поки що. Сподіваюся, з тобою все гаразд, моя люба, зателефонуй мені, коли зможеш.
Я довго стояв там, дивлячись на машину, після того як вислухав послання. Потім підняв краєчок жалюзі й визирнув на вуличний рух.
Це був час, коли люди повертаються з роботи додому. На вулиці слабко лунали автомобільні сигнали. У мене досі голова розколювалася від болю, і я мав відчуття (тоді воно було для мене новим, але згодом стало надто знайомим), що прокинувся після тяжкого похмілля, забувши про важливі речі, які треба зробити.
Я повернувся до її спальні й тремкими руками набрав номер її мобільного телефону, але від хвилювання помилився й мусив набирати його знову. Але мати не відповіла, увімкнулася голосова пошта. Я залишив послання: «Мамо, я турбуюся, де ти є?» — і сів на краєчку її ліжка, обхопивши руками голову.
Запахи страв почали підійматися з нижніх поверхів. Невиразні звуки долинали з сусідніх квартир: якісь глухі удари, хтось висовував і засовував шухляди. Було вже пізно: люди поверталися додому з роботи, кидали свої портфелі, вітали своїх котів, собак і дітей, вмикали новини, готувалися вечеряти. Де вона? Я перебрав усі причини, з яких вона могла затриматись, і відкинув усі — хоча хто знає, може, вулицю десь перекрили й вона не може дістатися додому. Але хіба в такому разі вона не зателефонувала б?
Можливо, вона загубила свій телефон, подумав я. Можливо, він у неї зламався? Можливо, віддала його комусь, хто його більше потребував?
Тиша, яка панувала в помешканні, дратувала мене. Вода шуміла в трубах, а вітер підступно проникав крізь жалюзі. Позаяк я марно сидів на краєчку ліжка з відчуттям, що мушу щось робити, я знову зателефонував і залишив іще одне послання, цього разу неспроможний утриматися від тремтіння в голосі: «Мамо, я забув тебе повідомити, що я вдома. Будь ласка, зателефонуй, як тільки зможеш, гаразд?» Потім зателефонував до її офісу і про всяк випадок залишив послання й там.
Відчуваючи, як смертельний холод розтікається в моїх грудях, я повернувся до вітальні. Постоявши там кілька хвилин, підійшов до дошки повідомлень, яка висіла на кухні, подивитись, чи вона не залишила там мені цидулку, хоч уже знав дуже добре, що ні, не залишила. Повернувшись до вітальні, я знову визирнув на метушливу вулицю. Чи не побігла вона до аптеки або до продуктової крамниці, не наважившись розбудити мене? Якась моя частина хотіла, щоб я вибіг на вулицю й пошукав її, але було безглуздо думати, що я зможу помітити її в розвихреному натовпі людей, які поверталися додому з роботи, а крім того, я боявся, що, покинувши помешкання, проґавлю її дзвінок.