Вона не сказала нічого. Зморшка прорізалася на її гарному лобику.
— Можливо, це навчить тебе не вимикати телефон, коли ти з ним. Я певен, вона намагалася тебе застерегти, коли ви йшли вулицею.
— Пробач, але я не розумію…
— Кітсі, я вас бачив.
— Ой, я тебе прошу, — сказала вона, кліпаючи очима, після короткої паузи. — Ти не можеш говорити серйозно. Ти ж не маєш на увазі Тома? Зрозумій, Тео, — сказала вона, порушуючи мертву мовчанку, яка запала між нами. — Том мій старий друг, ще з дитинства, ми з ним дуже близькі…
— Я це вже зрозумів.
— І він також друг Емілі, і я хочу сказати, — вона часто закліпала очима з виразом несправедливо ображеної цноти, — я розумію, як це могло здатися збоку, я знаю, ти не любиш Тома й маєш на це причини. Бо я знаю, що сталося, коли твоя мати померла, і він справді повівся тоді погано, але він був ще дитиною, й він почувається жахливо, пригадуючи, як тоді повівся…
— Почувається жахливо?
— Але, але вчора він одержав дуже погані звістки, — швидко провадила вона, наче актриса, яку урвали на середині її монологу, — у нього також щось сталося…
— Ви з ним розмовляєте про мене? Ви обговорюєте мої справи й жалієте мене?
— …і Том прийшов сюди, щоб побачитися з нами, з Емілі та зі мною, він з’явився цілком несподівано, саме перед тим як ми наготувалися йти в кіно, тому ми залишилися вдома й не пішли з іншими, можеш запитати в Емілі, якщо не віриш мені, він не мав більше куди піти, він мав великі неприємності особистого характеру й лише хотів із кимось поговорити, і що нам було робити…
— Ти ж не думаєш, що я всьому цьому повірю?
— Послухай-но. Я не знаю, що тобі розповіла Ем…
— Скажи мені, а матері Кейбла досі належить той будинок в Іст-Гемптоні? Я пам’ятаю, як вона завжди підкидала його в заміський клуб, де він стовбичив годинами, після того як вона звільнила няньку чи радше коли нянька сама пішла. Він там навчався грати в теніс і гольф. Мабуть, став непоганим гольфістом?
— Так, — холодно відповіла вона, — він у цьому профі.
— Я міг би сказати тут дещо дуже гидке, але не стану.
— Тео, давай не будемо.
— Хочеш, я тобі розповім свою теорію? Не заперечуєш? Вона, звичайно, помилкова в якихось деталях, але загалом правильна. Бо я знав, що ти зустрічалася з Томом, Платт розповів мені про це, коли ми з ним зустрілися на вулиці, і, мушу сказати, він не був у захваті від твого приятеля. Облиш, — сказав я, коли вона спробувала мене урвати, і мій тон відповідав моїм почуттям — важкий, напівмертвий, — мені не треба, щоб ти вибачалася переді мною. Дівчатам завжди подобався Кейбл. Веселий хлопець, завжди душа компанії, коли йому так захочеться. Навіть якщо він підробляв чеки, або обкрадав людей у заміському клубі, або виробляв інші штуки, про які мені розповідали…
— Це неправда! Це брехня! Він ніколи нічого ні в кого не крав…
— …і мама й тато ніколи особливо не любили Тома, а може, й узагалі не любили, а коли тато й Енді загинули, ти не могла підтримувати ці стосунки, принаймні відверто. Це засмутило б маму. І, як Платт відзначав багато разів…
— Я більше не бачитимуся з ним.
— Отже, ти це визнаєш.
— Я не думала, що це має значення, доки ми не одружилися.
— Чому ти так думала?
Вона відкинула волосся з очей і не сказала нічого.
— Ти вважала, це не має значення? Чому ти так вважала? Ти думала, я ні про що не довідаюся?
Вона кинула на мене сердитий погляд.
— Ти дровиняка бездушна, ти про це знаєш?
— Я? — перепитав я, подивившись убік і засміявшись. — То це я бездушний?
— А який же? Потерпіла сторона з високими моральними принципами.
— Вищими, принаймні, ніж у декого.
— Ти глибоко з цього тішишся.
— Повір мені, зовсім ні.
— А посмішка про це не говорить.
— А що я мав робити? Не сказати нічого?
— Я ж тобі сказала, більше я не зустрічатимуся з ним. Власне, я сказала йому про це якийсь час тому.
— Але він наполегливий. Він тебе кохає. Він не погодиться з твоїм «ні».
На мій подив, вона почервоніла.
— Так і було.
— Бідолашна маленька Кітс.
— Не лютуй.
— Бідолашна дитина, — сказав я знову, бо більше не знав, що сказати.
Вона нишпорила в шухляді, шукаючи там коркотяг, і подивилася на мене безрадісним поглядом.
— Послухай-но, — сказала вона, — не думаю, що ти це зрозумієш, але тяжко кохати того, кого кохати не слід.
Я промовчав. Заходячи сюди, я так закрижанів від люті, коли її побачив, що намагався переконати себе: їй не пощастить завдати мені болю або, боронь Боже, змусити мене пожаліти її. Але хто міг краще за мене знати, наскільки вона має рацію?