Історія з Кітсі тимчасово витіснила з моєї пам’яті візит Бориса, та коли я ліг спати, все це повернулося до мене в сновидіннях. Двічі я прокидався й збентежено сідав на ліжку: одного разу мене розбудили двері до комірки у сховищі, які під час мого сну відчинились і розгойдувались, тоді як на вулиці жінки в хустках билися над купою брудної білизни; потім я заснув і провалився в інший етап того самого сновидіння, у якому моя схованка опинилася серед поля, відкрита до неба й зі стінами з тканини, що не досягали навіть трави. Далі відкривалася панорама зеленого поля й дівчат у довгих білих сукнях. Цей образ поєднувався (в таємничий спосіб) із таким смертельно-ритуальним жахом, що я прокинувся, задихаючись.
Я подивився на мобілку: четверта ночі. Минули ще нестерпні півгодини, і я сів на ліжку в темряві без футболки, почуваючись, як шахрай у французькому кінофільмі; закурив сигарету й став дивитися на Лексингтон-авеню, яка була практично порожньою в цю годину, лише кілька таксі, що їхали на зміну або зі зміни, було годі здогадатися, куди їде та або та машина. Але сновидіння, яке здавалося мені пророчим, не розвіювалось і висіло в повітрі, наче отруйний дим, а серце досі стугоніло від його повітряної небезпеки, від того відчуття згуби та простору, яким воно мене наповнювало.
Я був готовий застрелитися від розпачу. Я неабияк хвилювався за картину навіть тоді, коли вірив, що вона цілий рік лежала (як мене запевняли в брошурі сховища рішучим професійним тоном) в умовах прийнятних 70 градусів за Фаренгейтом і 50 відсотків вологості. Щось подібне не можна зберігати абиде. Така картина не терпить ані холоду, ані спеки, ані вогкості, ані прямих променів сонця. Вона потребує чітко визначених умов довкілля, як орхідеї у квітковій крамниці. Коли я уявляв, що її запхали за піч для приготування піци, моє ідолопоклонницьке серце завмирало від жаху, дещо інакшого, але дуже схожого на той, який я відчув, коли подумав, що водій зараз викине бідолашного Поппера з автобуса: в дощ, у придорожню багнюку.