Зрештою, як довго картина перебувала у Бориса? У Бориса? Навіть помешкання Горста, який вважав себе поціновувачем мистецтва, здалося мені не вельми пристосованим для зберігання шедеврів. Негативних прикладів вистачало. Рембрандтове полотно «Шторм на Галілейському морі», єдиний морський пейзаж, що його він будь-коли намалював, за чутками, цілком знищене через неправильне зберігання. Шедевр Вермеера «Любовний лист», вирізаний із рамки готельним офіціантом, пом’явся й потріскався на згинах, коли злодій запхав його під матрац. «Бідність» Пікассо і «Таїтянський пейзаж» Гогена пошкоджені водою після того, як якийсь дебіл заховав їх у громадському туалеті. Та коли я гарячково читав про такі випадки, то найбільше мене вразила історія про картину Караваджо «Різдво зі святим Франциском і святим Лаврентієм», вкрадену з каплиці Сан-Лоренцо: картину так недбало вирізали з рами, що колекціонер, який замовив крадіжку, побачивши її, розридався й відмовився її взяти.
Я помітив, що телефон Кітсі зник зі свого звичного місця — із зарядного пристрою на вікні, звідки вона вихоплювала його відразу, як прокидалася вранці. Іноді я прокидався опівночі й бачив, як блимає блакитне світло в ліжку з її боку, під ковдрою, в потаємному гніздечку простирадл. «О, я лише подивилася час», — коли я сонно перевертався й питав її, що вона робить. Я уявив, як вимкнена мобілка лежить похована глибоко в сумці зі шкіри алігатора, у звичному для Кітсі місиві всякої всячини: блисків для губ, візиток, пробників парфумів та банкнот, пожмакані двадцятки випадали з сумки щоразу, коли вона нишпорила в ній, шукаючи гребінець. Туди, в цю запашну купу, й телефонуватиме вночі Кейбл, залишаючи там численні есемески й повідомлення на голосовій пошті, які вона читатиме, коли прокинеться вранці.
Про що вони розмовляють? Що вони мають сказати одне одному? Дивно, але я міг легко уявити собі їхню розмову. Веселе базікання, взаємне лукаве потурання. А коли вони разом у ліжку, Кейбл називає її кумедними прізвиськами й лоскоче, аж поки вона починає верещати.
Я погасив сигарету. Ані форми, ані сенсу, ані значення. Кітсі не подобалося, коли я курив у її спальні, та коли вона знайде недопалок сигарети в ліможській скриньці на своєму туалетному столику, то навряд чи висловить своє невдоволення. Щоб зрозуміти світ, іноді треба зосередити увагу на його невеличкій часточці, дуже пильно придивлятися до того, що поряд із тобою, й уявляти собі, що це і є всім. Але відтоді, як картина вислизнула з моїх рук, я відчував себе поглинутим і стертим неозорістю — і не лише передбачуваною неозорістю часу й простору, а й невблаганною відстанню між людьми, яка існує навіть тоді, коли вони перебувають на відстані простягненої руки одне від одного, і голова у мене йшла обертом, коли я думав про всі ті місця, де був, і ті місця, де не був, про втрачений, широкий і незнаний світ, про брудний лабіринт міст і вулиць, про розвіяний попіл і ворожу неозорість, про втрачені зв’язки й загублені речі, що вже ніколи не знайдуться, і мою картину затягло в цей могутній потік, і вона летить невідомо куди: крихітна іскорка духу, іскорка, що стрибає на хвилях темного моря.
Оскільки я вже не міг заснути, то підвівся з ліжка, не розбудивши Кітсі, в холодну й чорну годину перед сходом сонця, тремтячи, поки вдягався в темряві; котрась із її сусідок уже зайшла й приймала душ, і мені зовсім не хотілося наштовхнутися на одну з них, коли виходитиму.
На той час, коли я вийшов із метро на лінії F, небо вже прояснювалось. Я притарабанився додому в лютому холоді, пригнічений, смертельно стомлений; увійшов крізь бічні двері й поплентався до своєї кімнати — окуляри запітніли, від мене смерділо димом, сексом, карі й «Шанеллю № 19», я зупинився, щоб погладити Попчика (він вибіг у коридор і з незвичним збудженням крутився біля моїх ніг), дістав із кишені свою згорнуту краватку, щоб повісити її на гачок по той бік дверей, і серце в мене завмерло, коли я почув голос із кухні:
— Тео? Це ти?
З дверей визирнула руда голова. Це була вона, з філіжанкою кави в руці.
— Пробач, я тебе злякала? Я цього не хотіла.
Я стояв ошелешений, приголомшений, коли вона простягла до мене руки з якимось радісним муркотінням, а Попчик скавучав і підстрибував біля наших ніг. Вона досі була в тому одязі, в якому спала, в смугастих, наче карамелька, піжамних штанях і футболці з довгими рукавами, поверх якої був накинутий светр Гобі, і досі пахла зім’ятими простирадлами та ліжком: о Боже, думав я, заплющивши очі й притиснувшись обличчям до її плеча, відчуваючи, як мене овіяло щастям і страхом, свіжим вітерцем із неба, о Господи.