Настав час зміни консьєржів. Коли я зателефонував униз, то сподівався, що слухавку візьме Карлос (найстарший і найавторитетніший із портьє), а то й Хосе, великий веселий домініканець, мій улюбленець. Але ніхто не відповідав дуже довго, аж поки нарешті я почув тонкий, тремтливий голос із акцентом, який сказав:
— Хельо?
— Хосе там?
— Ні, — відповів голос. — Ні. Подзьвоніть потім.
Я зрозумів, що це той самий переляканий хлопець-азіат у захисних окулярах і гумових рукавицях, який натирав підлогу, прибирав сміття й виконував іншу чорну працю в будинку. Консьєржі (що, либонь, не знали його імені, як і я) називали його «новачком» і нарікали на начальство, яке надіслало їм помічника, який не знає ні англійської, ні іспанської мови. Вони звинувачували його в усьому, що відбувалося в будинку не так: новачок погано підмітав хідники, складав пошту не там, де вона мала бути, й залишав подвір’я брудним.
— Подзьвоніть потім, — здається, саме це сказав новачок.
— Ні, стривайте! — сказав я, коли він уже зібрався повісити слухавку. — Мені треба поговорити з кимось.
Збентежена пауза.
— Там іще хтось є? — запитав я. — Це терміново.
— Ага, — сказав голос тоном, який вселив мені надію.
Я відчував, як важко він дихає в мовчанці.
— Це Тео Декер, — сказав я. — Із квартири 7-Сі. Я не раз бачив тебе внизу. Моя мати не повернулася додому, і я не знаю, що мені робити.
Тривала розгублена мовчанка.
— Сім, — повторив він, наче це була єдина частина мого речення, яку він зрозумів.
— Моя мати, — повторив я. — Де Карлос? Невже там нікого нема?
— Пробачте, дякую, — сказав він панічним голосом і повісив слухавку.
Я теж повісив слухавку, дуже схвильований, і, постоявши нерухомо кілька хвилин у центрі вітальні, підійшов до телевізора й увімкнув його. Місто перетворилося на суцільний хаос. Мости до зовнішніх кварталів були перекриті, і це пояснювало, чому Карлос та Хосе не змогли приїхати на роботу, але я не бачив нічого, що допомогло б мені зрозуміти, чому моя мати затримується й не може прийти додому. По телевізору оголосили номер, на який можна було зателефонувати, коли когось не могли знайти. Я записав його на клаптику газети й дав собі слово, що коли рівно через півгодини вона не повернеться, то я зателефоную.
Записавши номер, я відчув себе впевненіше й трохи заспокоївся. З якоїсь причини відчув упевненість у тому, що процес запису телефонного номера магічним чином примусить її ввійти у двері. Та коли минули сорок п’ять хвилин, а потім і година, а вона все ще не прийшла, я вже не міг терпіти і все ж таки зателефонував (ходив туди-сюди і, поки чекав, що хтось мені відповість, не відривав нервового погляду від телевізійного екрану, де рекламували матраци та стереосистеми, швидка безкоштовна доставка, кредит без документів).
Зрештою мені відповіла жінка дуже діловитим голосом, уся — бізнес. Вона записала прізвище моєї матері й сказала, що її немає в «її списку», але якщо вона там з’явиться, то мені неодмінно зателефонують. Лише коли я повісив слухавку, мені спало на думку запитати, про який список вона говорила, й після тривалого періоду тривоги, ходячи по колу через усі чотири кімнати з моторошним передчуттям у серці, висовуючи шухляди, знімаючи з полиць книжки й ставлячи їх назад, увімкнувши комп’ютер матері й дивлячись, чи не знайду я чогось у Ґуґлі (не знайшов нічого), я знову зателефонував, щоб поставити своє питання.
— Її немає в списку загиблих, — сказала мені не та жінка, якій я спочатку телефонував, дивно буденним голосом. — І в списку поранених.
Моє серце ожило.
— Отже, з нею все гаразд?
— Я хочу лише сказати, що ми не маємо ніякої інформації про неї. Ти дав нам свій номер телефону раніше, щоб ми могли тобі подзвонити в разі потреби?
— Так, — сказав я, — мені пообіцяли зателефонувати, якщо виникне потреба.
— Обіцяємо негайну доставку і встановлення, — повідомило телебачення. — Не сумнівайтеся в цьому й просіть, щоб вам дозволили оплату протягом шістьох місяців.
— У такому разі бажаю всього найкращого, — сказала жінка й повісила слухавку.
Тиша в помешканні була неприродною; навіть голосна балаканина з телевізора її не порушувала. Двадцять одну людину було вбито, «ще десятки» поранено. Марно я намагався заспокоїти себе цією цифрою: двадцять одна людина — це ж не так і багато. Це не дуже щільно заповнений публікою кінотеатр або навіть не зовсім заповнений автобус. Це було лише на троє людей менше, аніж моя група на уроках англійської. Але незабаром нові сумніви й новий страх стали збиратися навколо мене, і я ледве стримував себе від того, щоб не вибігти з помешкання, викрикуючи її ім’я.