Я мовчав. Я знав про все це від Гобі, він тоді дуже переживав і говорив довго. Схоже, тітка Марґарет учинила правильно, пославши її до тієї швейцарської школи для божевільних із усіма її лікарями та терапевтами. Хоча за всіма нормальними стандартами вона цілком одужала після вибуху, проте невеличке ушкодження нервової системи нікуди не поділось і давалося взнаки в розладнаності дрібної моторики. Воно було майже непомітне, але воно було. Майже для будь-якого іншого покликання — співу, гончарного ремесла, догляду за тваринами й медицини, крім хірургії, — воно майже нічого не означало. Але для неї означало.
— І я слухаю багато музики вдома, щовечора засинаю з айподом у вухах — та коли останнього разу я ходила на концерт? — сумно запитала вона.
Засинає з айподом? Чи це означає, що вони з тим, як там його звуть, сексом не займаються?
— А чому ти не ходиш на концерти? — запитав я, відклавши цю часточку інформації, щоб обміркувати її згодом. — Тебе турбує публіка? Ти не терпиш юрбу?
— Я знала, ти мене зрозумієш.
— Мабуть, і тобі це радили, якщо радили мені…
— Ти про що? — У чому чари цієї усмішки? Як їх можна зламати? — Ксанакс? Бета-блокатори? Гіпноз?
— Усе, що ти назвала.
— Ну, знаєш, якби це були панічні атаки, то можливо. Але йдеться про інше. Докори сумління. Горе. Заздрість — вона найгірша з усіх почуттів. Наприклад, ота дівчина, Бета, безглузде ім’я, хіба ні — Бета? Вона грала вельми слабко, я не хочу бути надто доскіпливою, але вона ледве могла утриматися в секції, коли ми були дітьми, а тепер вона грає в Клівлендському філармонічному оркестрі, і це дратує мене більше, аніж я можу комусь зізнатись. Але вони не мають ліків проти такої хвороби, правда?
— Еее… — Взагалі-то такі ліки винайшли, і Джером на бульварі Адама Клейтона Пауелла робив на них вельми успішний бізнес.
— Від акустики, від публіки щось у мені ніби клацає, і я повертаюся додому, ненавидячи всіх, я розмовляю сама до себе, сперечаюся з собою різними голосами, не можу отямитися від роздратування по кілька днів. І повір мені, я вже тобі казала, що вчителювання — це не для мене. — Піппа могла не працювати завдяки грошам тітки Марґарет та дядька Велті (Еверетт також не працював, завдяки їм же таки — його професія «музичного бібліотекаря», як я здогадувався, хоч її спочатку й нахваляли як надзвичайно успішну кар’єру, була радше таким собі неоплачуваним стажуванням, а рахунки оплачувала Піппа). — А тінейджери? Мені гидко навіть спостерігати, як вони пхаються в консерваторії або грати влітку в симфонічних оркестрах у Мехіко. А діти молодшого віку геть несерйозні. Мене дратує те, що вони такі діти. Як на мене, то вони надто легковажно до всього ставляться, не цінують те, що мають.
— Учителювання й справді паскудна праця. Я б теж не хотів цим займатися.
— Так, але ж… — ковток вина, — якщо я не можу грати, то що мені лишається? Бо, ти ж розумієш, з Евереттом я весь час кручуся біля музики й відвідую різні курси — але, чесно кажучи, я не люблю Лондон, він темний і дощовий, і в мене там майже немає друзів, і в своєму помешканні я вночі іноді чую плач, жахливе скавуління десь у мене за дверима, і знаєш, ти знайшов роботу, яка тобі до вподоби, і я рада за тебе, бо я іноді не можу зрозуміти, навіщо я живу на світі.
— Послухай-но… — Я розпачливо думав, що сказати. — Повертайся додому.
— Додому? Ти хочеш сказати, щоб я повернулася сюди?
— А куди ж?
— А як бути з Евереттом?
Я не знав, що їй на це сказати.
Вона подивилася на мене критичним поглядом.
— Він і справді не подобається тобі, так?
— Гм… — Навіщо мені брехати? — Не подобається.
— Якби ти знав його краще, він би тобі сподобався. Він хороший хлопець. Спокійний і врівноважений — дуже надійний.
На це я теж не міг нічого відповісти. Я такими якостями не відзначався.
— А щодо Лондона, то я не раз думала, чи не повернутися мені в Нью-Йорк.
— Справді думала?
— Звичайно. Мені бракує Гобі. Дуже бракує. Він жартує, що міг би винаймати тут для мене помешкання за ті гроші, які ми витрачаємо на телефонні балачки, — звичайно, він досі живе тими днями, коли розмова з Лондоном коштувала не менш як п’ять доларів за хвилину. Щоразу, коли ми розмовляємо, він намагається вмовити мене повернутися сюди… ну, ти знаєш Гобі, він ніколи не говорить про це прямо, але постійно натякає, мовляв, тут з’являються нові робочі місця, посади в Колумбійському університеті…