Та хоч як мені хотілося вибігти на вулицю й пошукати її, я знав, що повинен сидіти вдома. Ми маємо зустрітися в цій квартирі, такою була наша домовленість, незламна угода ще відтоді, як я ходив до початкової школи й прийшов звідти з книжкою «Правила поведінки в надзвичайній ситуації», де мультяшні мурахи в респіраторах заготовляли припаси й готувалися до якоїсь неназваної катастрофи. Я розв’язував кросворди й відповідав на спеціальні запитання («Який одяг найкраще покласти до валізи на випадок катастрофи?» А. Купальник. Б. Гавайську спідничку. В. Алюмінієву фольгу), а разом із матір’ю склав «Сімейний план дій у нещасних випадках». План у нас був простий: ми зустрічаємося вдома. А якщо хтось не зможе потрапити додому, він зателефонує. Але час минав, а телефон не дзвонив, і рахунок смертей у новинах зріс до двадцяти двох людей, а потім і до двадцяти п’ятьох. Я знову зателефонував на міський номер катастроф.
— Слухаю, — сказала жінка спокійним голосом, який мене розлютив. — Я бачу, що ти нам уже телефонував, ми внесли ім’я твоєї матері до списку.
— Але, може, вона в лікарні абощо?
— Можливо. Хоча, боюся, я не можу цього підтвердити. Як тебе звуть, ти сказав? Чи не хочеш ти поговорити з нашим психологом?
— До якої лікарні везуть поранених?
— Пробач, але я не знаю…
— «Бет Ізраель»? «Ленокс Гілл»?
— Зрозумій, це залежить від поранення. Люди мають травми очей, опіки, усі види покалічень. Різних людей оперують у всіх лікарнях міста…
— А як щодо тих людей, про чию смерть повідомляли лише кілька хвилин тому?
— Я тебе розумію і хотіла б допомогти тобі, але боюся, що в моєму списку немає Одрі Декер.
Я нервово ковзнув поглядом по вітальні. Книжка моєї матері («Джейн і Пруденс» Барбари Пім) лежала сторінками вниз на спинці канапи; один із її тонких кашемірових кардиганів звисав зі стільця. Вона мала кардигани всіх кольорів. Цей був блакитним.
— Можливо, тобі слід прийти до Арсеналу. Там збирають родини — ти знайдеш їжу, гарячу каву й людей, із якими можна поговорити.
— Але я хочу запитати вас, чи є мертві люди, чиї прізвища вам невідомі? Або поранені?
— Послухай-но, я розумію твою тривогу. Я дуже, дуже хотіла б допомогти тобі, але я не можу. Ми зателефонуємо тобі відразу, як тільки в нас буде якась конкретна інформація.
— Я хочу знайти свою матір! Будь ласка! Вона, мабуть, десь у лікарні. Ви можете підказати мені, де її шукати?
— Скільки тобі років? — із підозрою в голосі запитала жінка.
Після ніякової мовчанки я повісив слухавку. Протягом кількох розгублених хвилин дивився на телефон, відчуваючи полегкість, але водночас і провину, так ніби я зачепив якусь річ, вона впала на підлогу й розбилась. Коли я подивився на свої руки й побачив, що вони тремтять, мені раптом спало на думку — якось безособово, ніби я помітив, що батарейка мого айпода розрядилася, — як давно я нічого не їв. Ніколи у своєму житті, крім того випадку, коли захворів на шлунковий вірус, я так довго не голодував. Тож я пішов до холодильника, знайшов там свою коробку із рештками локшини ло-мейн, моєю вчорашньою вечерею, й жадібно з’їв її, стоячи біля кухонної стійки, почуваючи себе безпорадним і беззахисним у світлі горішньої лампи. Хоч у холодильнику зосталося ще яйце фу-юнг із рисом, я залишив його для мами, якщо вона прийде голодною. Було близько півночі, й для неї буде надто пізно, щоб замовити якусь страву з продуктової крамниці. Закінчивши вечеряти, я помив свою виделку та чашки з-під кави, випитої сьогодні вранці, й витер стійку, щоб їй нічого не залишилося робити, коли вона прийде: вона буде задоволена, сказав я собі рішуче, коли побачить, що я прибрав на кухні для неї. Вона зрадіє також (принаймні я так думав), коли побачить, що я врятував картину. Щоправда, може й розгніватись. Але я все їй поясню.
Телевізор повідомляв, що вони тепер знають, хто відповідальний за вибух: партії, що їх називали то «екстремістами правого крила», то «доморослими терористами». Ті особи влаштувалися на службу до компанії з перевезення та зберігання речей; за допомогою невідомих спільників, що працювали в музеї, вони заховали вибухову речовину під порожнистими дерев’яними платформами в музейній крамниці, на яких виставлялися поштівки та книжки з мистецтва. Дехто зі зловмисників загинув; деяких заарештували, іншим пощастило втекти. У телевізійних новинах розповідалося про інші подробиці, але їх було надто багато, щоб я міг запам’ятати.