(«Ніколи не забувай, що ти до них не належиш», — прошепотів мені на вухо мій приятель-наркоман із фінансового відділу, коли побачив, як я штовхаюся серед важливих клієнтів на аукціоні імпресіоністського й модерного мистецтва…)
…мерзнучи й усміхаючись разом із різними людьми, коли підходив фотограф, перебуваючи в полоні нудних розмов про гольф, політику, дитячий спорт, дитячі школи, про третій, четвертий і п’ятий будинки в Гіері, Г’яннісі, Парижі й Лондоні, в Джексон-Гоул і на Юпітері, й хіба не жахливо забудували Вейл, адже пригадуєте, яким гарним було це затишне маленьке село… де ви катаєтесь на лижах, Тео? Ви катаєтесь на них? Тоді, безперечно, ви з Кітсі повинні приїхати до нашого будинку на…
Я намагався не втрачати з поля зору Гобі й Піппу, але майже їх не бачив. Кітсі грайливо підтягувала до мене різних людей, знайомила їх зі мною, а потім зникала, як пташка, що тікає з підвіконня. Гейвісток, Богу дякувати, мені на очі не потрапляв. Нарешті натовп почав рідшати, хоч і не дуже швидко, гості посунули до роздягальні, а офіціанти почали прибирати з фуршетного столу торти й таці з десертами; і тут, затягнутий у розмову з гуртом кузенів Кітсі, я знов окинув поглядом залу, шукаючи Піппу (як я несвідомо робив цілий вечір, намагаючись побачити її руду голівку, яка була для мене єдиним цікавим чи важливим об’єктом у залі), — і, на свій превеликий подив, побачив її з Борисом. Вони жваво розмовляли. Він нахилився над нею, легенько обхопив її за плече, похитуючи пальцями з незапаленою цигаркою. Вони шепотілися. Сміялися. Мені здалося, він кусав її за вухо.
— Пробачте, — сказав я й швидко перетнув залу в напрямку до каміна, біля якого вони перебували; помітивши мене, вони дружно обернулися й простягли до мене руки.
— Привіт! — сказала Піппа. — А ми саме розмовляли про тебе.
— Поттере! — сказав Борис, обхопивши мне рукою.
Хоч він і був одягнений на свято, в синій костюм у тонку смужку (мене завжди дивували орди багатих росіян у «Ральф Лорені» на Медісон-авеню), він мав у собі щось таке, що неможливо було відчистити: його очі, схожі на чорнильні плями, надавали йому несамовитого й ненадійного вигляду, і хоч волосся він, безперечно, мив, воно все одно здавалося брудним.
— Радий тебе бачити!
— Навзаєм. — Бориса я, звичайно, запросив, але не сподівався, що він прийде, — не в його натурі було запам’ятовувати такі дрібниці, як дати або адреси, або з’являтися вчасно, якщо він їх запам’ятовував. — Ти ж знаєш, хто це? — сказав я, обертаючись до Піппи.
— Звичайно, вона мене знає! Вона знає про мене все! Ми з нею тепер найближчі друзі! А зараз, — сказав він мені зі штучною церемонністю, — дозвольте мені сказати вам кілька слів у приватній розмові. Ти нас, будь ласка, пробач, — сказав він, звертаючись до Піппи.
— Знову приватні розмови? — вона грайливо штовхнула мій черевик своєю балеткою.
— Не турбуйся! Я поверну його тобі. А поки що до побачення. — Він послав їй повітряний поцілунок. А потім пошепотів мені на вухо, коли ми відійшли: — Вона чудо! Боже, як я люблю руденьких дівчат!
— І я їх люблю, але одружуюся не з нею.
— Не з нею? — Він здавався здивованим. — Але ж вона привіталася зі мною! Назвала мене на ім’я. Отакої, — сказав він, придивившись до мене ближче. — Та ти почервонів. Атож, ти почервонів, Поттере! — прокаркав він. — Як маленька дівчинка!
— Заткнись! — прошепотів я, озираючись назад, чи вона не почула.
— Отже, ти одружуєшся не з нею? Не з Рудою Голівкою? Погано, погано! — Він окинув поглядом залу. — А з ким же тоді?
Я показав рукою на Кітсі.
— Он із тією.
— З отією, що в небесно-голубій сукні? — Він приязно вщипнув мене в руку. — Господи, Поттер! З нею? Та це ж найвродливіша дівчина в цій залі! Богиня! — Він прикинувся, ніби хоче впасти навколішки.