Ми відлітали з різних терміналів, тому попрощалися біля хідника, де Анатолій мене висадив. Скляні двері розсунулися з нечутним зітханням. Усередині приміщення я проминув охорону, і ступив на блискучу підлогу передсвітанкової зали вильотів, переглянув монітори, й пройшов повз темні крамниці з опущеними металевими решітками, «Брукстоун», «Тай Рек», хотдоги «Натанз», тихо лунає музика 70-х («Любов, любов триматиме нас разом… про мене думай ти щоразу…»), повз фантомні виходи на посадку, перекриті канатами і порожні, якщо не враховувати студентів, які дрімали, витягшись на повний зріст відразу на чотирьох кріслах, повз безлюдний бар, досі відчинений, безлюдний кіоск, де продавали йогурти, безлюдну крамничку дьюті-фрі, де, як наполегливо радив мені Борис, я зупинився й купив пляшку горілки («краще перестрахуватися… там випивку продають лише в підконтрольних державі крамницях… можливо, навіть варто взяти дві пляшки»), і зрештою дійшов до свого (де вже штовхалося безліч людей) виходу на посадку — там стояли національно колоритні родини з порожніми очима, сиділи на підлозі, схрестивши ноги, туристи й посхилялися над лептопами бізнесмени з лискучими обличчями, які, схоже, звикли постійно перебувати в дорозі.
Літак був переповнений. Проштовхуючись по запрудженому пасажирами проходу (економ-клас, посередині центрального ряду з п’ятьма кріслами), я дивувався, як Міріам пощастило купити мені квиток. На щастя, я був надто стомлений, аби думати про щось інше. І заснув ще до того, як погасло світло, що вимагало не розстібати ремені безпеки, — проспавши напої, проспавши обід, проспавши всі кінофільми, прокинувшись тільки тоді, коли шторки були підтягнуті вгору, світло заповнило салон і стюардеса проїхала по проходу з візком, роздаючи коробки зі сніданком: гілочка крижаного винограду, стаканчик із крижаним соком, масляний яєчно-жовтого кольору круасан, запакований у целофан; і що питимете, каву чи чай?
Ми домовилися зустрітися біля конвеєра з багажем. Бізнесмени мовчки хапали свої валізи й тікали — до своїх зустрічей, своїх маркетингових планів, своїх коханок — хто міг знати, куди вони бігли? Юні крикливі планокури з райдужними латками на рюкзаках штовхалися й намагалися схопити чужі торби, сперечаючись про те, в який кофішоп завалитися, щоб у таку рань курнути трави: «О, хлопці, ходімо до „Синього птаха“, однозначно», «Ні, стривай, а чому не на Гарлемерстрат? Я серйозно, я цю назву записав на папері. На оцьому клаптику? Ні, чуваки, послухайте, нам треба піти до бару, назву якого я не пам’ятаю, але вони дуже рано відчиняються і мають кльові сніданки. й там тобі подадуть прямо на стіл і млинці, й помаранчевий сік, і травичку Аполлон-13, і все, що замовиш».
Вони пішли собі — п’ятнадцятеро або двадцятеро юних, безтурботних, із блискучим волоссям, сміючись, закидаючи за плечі рюкзаки й сперечаючись по те, як найдешевше доїхати до міста. Хоч я не мав свого зареєстрованого багажу, проте стояв біля конвеєра десь годину, спостерігаючи, як ретельно обмотана валіза знову й знову кружляє на стрічці, аж доки ззаду підійшов Борис і «привітався», обхопивши мене за шию мертвою хваткою і намагаючись наступити на задники моїх черевиків.