Несподівано задзвонив телефон — неймовірно гучно, наче будильник, який розбудив мене з наймоторошнішого сну в моєму житті. Годі описати почуття полегкості, яке я пережив. Я спіткнувся й мало не впав обличчям на підлогу — так поспішав схопити слухавку. Я був переконаний, що телефонує мати, але подивився на визначник номера й застиг: NYDoCFS.
Нью-Йоркське управління — чого? Коротко завагавшись, я схопив слухавку.
— Алло?
— Здрастуйте, — сказав голос тоном приглушеної чемності, яка примусила мене похолонути. — З ким я розмовляю?
— З Теодором Декером, — сказав я, захоплений зненацька. — Хто це?
— Здрастуй, Теодоре. Мене звуть Марджорі Бет Вайнберг, я соціальний працівник у Департаменті дитячого й сімейного обслуговування.
— Що це таке? Ви хочете щось повідомити мені про мою матір?
— Ти син Одрі Декер? Я не помилився?
— Моя мати! Де вона? З нею все гаразд?
Тривала пауза — жахлива пауза.
— Що з нею сталося? — закричав я. — Де вона?
— Твій батько там? Можу я поговорити з ним?
— Він не може підійти до телефону. Що сталося?
— Пробач мені, але йдеться про надзвичайну подію. Боюсь, вона надто важлива, і тому я маю негайно поговорити з твоїм батьком.
— Що сталося з моєю матір’ю? — заволав я, підхоплюючись на ноги. — Будь ласка! Лише скажіть мені, де вона. Що з нею сталося?
— Ти не сам удома, Теодоре? З тобою є хтось дорослий?
— Ні, вони всі пішли пити каву, — сказав я, окинувши безумним поглядом вітальню.
Балетки криво лежали під стільцем. Червоні гіацинти в обгорненому фольгою вазоні.
— Твій батько теж пішов пити каву?
— Ні, він спить. Де моя мати? Вона поранена? Що сталося?
— Боюсь, я маю попросити, щоб ти розбудив батька, Теодоре.
— Ні! Я не можу!
— Боюсь, ідеться про дуже важливе повідомлення.
— Він не може підійти до телефону! Чому ви не можете просто сказати мені, що сталося?
— Гаразд, якщо я не можу поговорити з твоїм батьком, залишу тобі свій контактний телефон.
Голос звучав лагідно, співчутливо, але все одно він нагадав мені голос бортового комп’ютера Гела з «Космічної Одіссеї 2001».
— Будь ласка, скажи йому, щоб він сконтактував зі мною якнайскоріше. Я маю повідомити йому дуже важливу інформацію.
Після того як я поклав телефонну слухавку, я довго сидів мовчки. Згідно з годинником на каміні, який я міг бачити зі свого місця, була за чверть третя година ранку. Ніколи я не спав і не був сам-один о такій годині. Вітальня — за нормальних обставин така свіжа й відкрита, життєрадісна завдяки присутності моєї матері — тепер здавалася холодною, блідою й незатишною, схожа на дачний будинок узимку: потерта оббивка, шершавий сизалевий килим, лампові абажури з чайнатауну, надто маленькі й надто легкі стільці. Усі меблі, здавалося, витяглись і зіп’ялись навшпиньки, ніби їх також опанувало нервове очікування. Я чув, як гупає моє серце, чув клацання, скрегіт і шарудіння великого старого будинку, що спав навколо мене. Усі спали. Навіть далекі сигнали клаксонів і нечасте торохтіння вантажівок на П’ятдесят сьомій вулиці здавалося слабким і непевним, наче звуки з іншої планети.
Я знав, що незабаром небо набуде темно-синього кольору. Перше слабке й холодне сяйво квітневого дня проникне в кімнату. Вантажівки зі сміттям загуркочуть униз по вулиці; весняні пташки защебечуть у парку; будильники задзвенять у всіх спальнях міста. Звисаючи з бортів вантажівок, хлопці скидатимуть грубі стоси «Times» і «Daily News» на хідники біля газетних кіосків. Матері й батьки в усьому місті човгатимуть розкуйовджені, в нічному одязі та халатах, готуючи каву, підсмажуючи грінки та будячи своїх дітей, щоб відправити їх до школи.
А що робитиму я? Частина мене була нерухома, пригнічена розпачем, як оті щурі, що втрачають надію в лабораторних експериментах і лягають у своїх лабіринтах помирати з голоду.
Я спробував зібрати свої думки докупи. На хвилинку навіть здалося, що коли я сидітиму й чекатиму достатньо довго, то все може налагодитися якимось чином саме собою. Я був такий стомлений, що речі в помешканні мерехтіли й двоїлися перед моїми очима; настільна лампа була оточена світляним німбом; надірвана шпалера, здавалося, тремтіла.