— Він ще там живий? — запитав Віктор Вишня.
— Думаю, так. — Борис штурнув мене ліктем під ребра. — Скажи що-небудь.
Але я не міг. Картина була справжньою, я це знав навіть у темряві. Жовті опуклі смуги на крилі й пера, тонко наведені кінчиком держальця пензля. Щербинка на верхньому лівому краї, якої там не було, крихітне ушкодження менш як у два міліметри, але в усьому іншому картина бездоганна й неушкоджена. Я став іншим, а картина — ні. І в міру того, як світло ковзало по ній, мене опанувало дивне відчуття власного життя, яке здалося мені безладним і раптовим викидом енергії, біологічними радіоперешкодами, випадковим, як вуличні ліхтарі, що пробігали повз наші вікна.
— Яка ж вона гарна! — з любов’ю в голосі промовив Юрій, нахилившись через моє праве плече, щоб подивитися на картину. — Така чиста! Як ромашка! Ти ж розумієш, що я хочу сказати? — запитав він, штовхнувши мене ліктем, коли я нічого не відповів. — Квітка, одна посеред поля. Знаєш… — Він показав захопленим жестом: це дивовижно! — Ти розумієш, що я хочу сказати? — Він знову штурхнув мене в бік, але я ще був надто приголомшений, аби йому відповісти.
Борис тим часом щось бурмотів, звертаючись до Віктора наполовину англійською, наполовину російською, про птіцу та про щось іще, чого я не міг зрозуміти, про матір і дитину, про велику любов.
— Ти все ще хочеш зателефонувати копам від мистецтва? — запитав він, обхопивши мене рукою за плече й наблизивши голову до моєї голови, як тоді, коли ми були малими хлопцями.
— Ми ще можемо зателефонувати їм, — сказав Юрій, засміявшись і вщипнувши мене за другу руку.
— А й справді, Поттере! Зателефонуймо їм? Мабуть, він уже не хоче? Така чудова думка більше не приходить йому в голову, — сказав Борис через мене Юрію, піднявши брови.
Коли ми заїхали в гараж і вилізли з машини, усі ще сміялися і розповідали про свої пригоди багатьма мовами, усі, крім мене, — я був блідий і наче заціпенів, мене опанував шок, недавні спогади миготіли переді мною в темряві, і я був такий ошелешений, що не міг промовити жодного слова.
— Подивіться на нього, — сказав Борис, коротко урвавши себе на середині фрази і стукнувши мене по руці. — Він має такий вигляд, ніби йому щойно відсмоктали найкраще в житті.
Вони всі реготали, дивлячись на мене, навіть Ширлі Темпл, весь світ перетворився на сміх, що розламувався й дзвенів металом, відбиваючись від кахляних стін, мареннєвий і фантасмагоричний, я переживав відчуття, що світ зростає і роздимається, наче казкова куля, відлітає до зірок, і я теж зареготав, хоч досі почувався геть приголомшеним і весь тремтів.
Борис закурив сигарету. Його обличчя здавалося зеленим у підземному світлі.
— Загорни цю річ, — люб’язно промовив він, кивнувши на картину, — а потім ми її покладемо у готелі в сейф і організуємо тобі справжнє відсмоктування.
Юрій спохмурнів.
— Я думав, що спочатку ми підемо поїсти.
— Ти маєш рацію. Я помираю з голоду. Насамперед обід, а потім відсмоктування.
— У «Блейка»? — запитав Вишня, відчиняючи пасажирські дверці «лендровера».
— За годину?
— Домовилися.
— Терпіти не можу ходити в такому вигляді, — сказав Вишня, смикнувши комір сорочки, яка була наскрізь мокра від поту й прилипла до тіла. — Але коньяку хильнув би. Якогось євро по сто за пляшку. Я б зараз цілу кварту перехилив. Ширлі, Юрій, — він щось сказав українською мовою.
— Він сказав, — пояснив мені Борис під гучний регіт, — що сьогодні нас пригощають Ширлі та Юрій. Із оцього…
Юрій тріумфально підняв сумку.
Потім — пауза. Юрій здавався стурбованим. Він щось сказав Ширлі Темплу, а Ширлі, засміявшись йому у відповідь і загравши ямочками, відсторонив його рукою й відсунув сумку, яку Юрій намагався йому передати, і закотив очі, коли Юрій підсунув її знову.
— Не сейчас, — роздратовано кинув Віктор Вишня. — Не тепер. Поділитеся потім.
— Будь ласка, — сказав Юрій, знову відсуваючи від себе сумку.
— О, припини. Розділите гроші потім, а то ми стовбичитимемо тут усю ніч.
— Я хочу, чтобы Ширли взяла это, — сказав Юрій так виразно й чітко, що навіть я зі своїм примітивним русскім зрозумів його.
— Не візьму! — відповів Ширлі англійською мовою, і — не стримавшись — поглянув на мене, аби переконатися, що я його почув, схожий на хлопчика в школі, який пишається своєю правильною відповіддю.