Нескінченні черги тяглися аж до газетного кіоску.
— На цей вечір? — запитала касирка, коли я нарешті підійшов до віконця: кремезна білявка середніх літ із великими грудьми, байдуже привітна, наче звідниця на другосортній жанровій картині.
— Саме так, — відповів я, сподіваючись, що не здаюся таким хворим, яким почуваюсь.
— Скільки квитків? — запитала вона, майже не подивившись на мене
— Один.
— Зрозуміло, гаразд. Паспорт, будь ласка.
— Хвилинку, — сказав я захриплим від хвороби голосом, поплескавши себе по кишенях; я сподівався, що паспорт не вимагатимуть. — А, пробачте, я його не маю при собі, він у сейфі в готелі, але… — Я дістав своє посвідчення жителя штату Нью-Йорк, кредитки, картку соціального страхування й посунув усе це до віконця. — Ось маєте.
— Щоб подорожувати, потрібен паспорт.
— О, звичайно. — Я намагався, щоб мій голос звучав раціонально, авторитетно. — Але я збираюся їхати лише ввечері. Бачите? — Я показав на порожню підлогу біля своїх ніг; там не було багажу. — Я проводжаю свою дівчину, а що я тут, то подумав, чому б не стати в чергу й не купити собі квиток на вечір, якщо така можливість існує.
— Що ж, — касирка подивилася на екран свого комп’ютера, — у вас іще багато часу. Купите квиток, коли повернетеся сюди ввечері.
— Авжеж, — сказав я, затиснувши носа, щоб не чхнути, — але я хочу купити його зараз.
— Боюся, це неможливо.
— Будь ласка. Це мені дуже допоможе. Я стояв тут у черзі сорок п’ять хвилин і не знаю, яка черга буде ввечері. — Від Піппи, яка об’їздила залізницею всю Європу, я знав, що в поїздах паспорти ніколи не перевіряють. — Усе, чого я хочу, це купити квиток тепер, щоб устигнути залагодити всі свої справи, перш ніж приїду сюди ввечері.
Касирка пильно подивилася на мене. Потім узяла моє посвідчення особи й подивилася на фотографію, потім знову на мене.
— Слухайте, — сказав я, коли вона завагалася чи мені здалося, що вона вагається. — Ви ж бачите, що це я. Моє ім’я, мою картку соціального страхування. А зараз, — сказав я, полізши до кишені по ручку й папір, — дозвольте мені продублювати вам свій підпис.
Вона порівняла обидва підписи, поклавши їх поруч. Знову подивилася на мене й на мою картку — і, схоже, несподівано прийняла рішення.
— Я не можу прийняти ці документи.
І вона посунула мою картку крізь віконце до мене.
— Чому?
Черга позаду мене наростала.
— Чому? — повторив я. — Це ті документи, якими я користуюся замість паспорта, щоб літати в Сполучених Штатах. Підписи збігаються, — сказав я, коли вона нічого не відповіла. — Хіба ви не бачите?
— Пробачте.
— Ви хочете сказати… — Я чув, як у моєму голосі звучить розпач; вона дивилася на мене агресивним поглядом, ніби казала: я тобі не дозволю тут сперечатися! — Ви хочете мені сказати, я повинен прийти сюди ввечері й знову вистояти цю чергу?
— Даруйте, сер, я нічим не можу допомогти вам. Наступний, — сказала касирка, дивлячись через моє плече на наступного пасажира.
Коли я йшов назад, проштовхуючись крізь натовп, хтось сказав позаду мене:
— Гей! Послухай-но друже…
Спочатку, дезорієнтований спілкуванням із касиркою, я подумав, що той голос мені вчувся. Та коли розгублено обернувся, то побачив схожого на тхора тінейджера з запаленими червоними очима й поголеною головою, який перехилявся з п’ятки на носок у своїх велетенських кедах. Побачивши, як він шастає поглядом туди-сюди, я спочатку подумав, що він хоче продати мені паспорт, але натомість він нахилився й сказав:
— І не намагайся.
— Ти про що? — невпевнено запитав я, поглянувши на жінку-поліціянта, що стояла за п’ять футів від нього.
— Послухай, друже. Я їздив із паспортом сотню разів, і мене ніколи не запитували, є він у мене чи його нема. Але що сталося того разу, коли його в мене не було? Коли я приїхав до Франції, вони замкнули мене до імміграційної в’язниці, дванадцять годин годували покидьками й ставилися до мене як до покидька. То була жахлива й брудна поліційна камера. Повір мені — треба, щоб твої документи були при тобі. І щоб із ними все було гаразд.
— Твоя правда, — погодився я.
Я спливав потом у своєму пальті, яке не наважувався розстебнути. Шарфі, який не наважувався розмотати.
Мені було жарко. Боліла голова. Пішовши від нього геть, я відчував, як обпалюють мені спину люті погляди камер спостереження; і я намагався здаватися спокійним, проштовхуючись крізь юрбу, від лихоманки мене хитало, а в кишені я жмакав телефонний номер американського консульства.