Телефон-автомат я знайшов не відразу — кабіни стояли на протилежному боці вокзалу, а весь вільний простір там був напакований тінейджерами, що сиділи колом на підлозі, ніби їхнє плем’я зібралося на важливу нараду, — а ще більше часу в мене забрали спроби допетрати, як же з нього зателефонувати.
Бурхливий потік нідерландської мови. Потім мене привітав приємний американський голос: ми вітаємо вас у консульстві Сполучених Штатів у Нідерландах, чи не бажаю я перейти на англійську мову? Якісь меню, якісь варіанти вибору. Натисніть кнопку 1, якщо вам треба це, натисніть 2, якщо вам треба те, і чекайте відповіді оператора. Я терпляче виконав усі інструкції і стояв, дивлячись на натовп, аж поки зрозумів, що, можливо, я роблю помилку, дозволяючи людям бачити своє обличчя, й відвернувся до стіни.
Телефонний виклик ішов так довго, що я став провалюватися в якийсь негустий туман, коли раптом на лінії клацнуло й там пролунав бадьорий американський голос, власниця якого, схоже, зовсім нещодавно засмагала на пляжі в Санта-Крусі:
— Доброго ранку, це американське консульство в Нідерландах, чим можу вам допомогти?
— Вітаю вас, — із полегкістю сказав я. Я хотів був назватися якимсь вигаданим ім’ям лише щоб дізнатися потрібну мені інформацію, але був надто слабкий і виснажений, щоб клопотати собі цим голову. — Боюсь, я потрапив у халепу. Мене звуть Теодор Декер, і в мене вкрали паспорт.
— Ох, співчуваю. — Вона щось друкувала, я чув клацання клавіатури на протилежному кінці лінії. Десь на задньому тлі грала різдвяна музика. — Ще й час такий невдалий — усі подорожують… Ви заявили про свою втрату представникам влади?
— Що ви маєте на увазі?
— Якщо у вас украли паспорт, ви повинні негайно повідомити поліцію.
— Я… — я вилаяв себе подумки, навіщо я сказав, що паспорт у мене вкрали? — Ні, я не звертався ні до кого, бо це сталося щойно. На Центральному вокзалі. Правду кажучи, я не переконаний, що його в мене вкрали, думаю, він просто випав із кишені.
— Ну, знаєте, — ще трохи клацання по клавіатурі, — байдуже, вкрали його чи ви він випав у вас із кишені, ви повинні написати заяву в поліцію.
— Так, але я мав щойно сісти на потяг, а мені відмовляються продати квиток. А я повинен бути вночі в Парижі.
— Побудьте на лінії. — На вокзалі було надто багато людей, волога шерсть і густий натовп у перегрітому приміщенні смердять жахливо. Через мить на лінії клацнуло — вона знову взяла слухавку. — Будь ласка, надайте мені таку інформацію про себе…
Ім’я та прізвище. Дата народження. Дата й місто видачі паспорта. Я спливав потом у своєму пальті. Навколо вологі тіла, які важко дихали.
— Ви маєте документи, які підтверджували б ваше громадянство? — запитала вона.
— Пробачте…
— Колишній паспорт? Свідоцтво про народження або документ про прийняття в громадянство?
— Я маю картку соціального страхування. Та посвідчення особи, видане штатом Нью-Йорк. Свідоцтво про народження мені можуть надіслати факсом зі Сполучених Штатів.
— Чудово. Цього має вистачити.
Справді? Я аж завмер від несподіванки. Оце й усе?
— Ви маєте доступ до комп’ютера?
Комп’ютер у готелі?
— Звичайно.
— Ну то запишіть. — Вона дала мені веб-адресу. — Ви повинні завантажити, надрукувати й заповнити афідевіт щодо свого втраченого паспорта — байдуже, чи ви загубили його, чи він украдений, — і принести сюди. До нашого офісу. Він розташований поблизу Рейксмузею. Ви знаєте, де це?
Мене опанувала така полегкість, що я мовчки застиг, поки мене психоделічним туманом огортав шум і гамір натовпу.
— Отже, ось що мені буде від вас потрібне, — сказала каліфорнійська дівчина, і її бадьорий голос вихопив мене з моїх різнобарвних марень: — Афідевіт. Документи, надіслані факсом. Дві фотографії 5 × 5 із білим тлом. І копію заяви в поліцію не забудьте.
— Перепрошую? — здригнувся я.
— Я ж вам уже казала. Якщо ви втратили паспорт чи його у вас украдено, ви повинні написати заяву в поліцію.
— Я… — Я прикипів поглядом до химерної процесії арабських жінок, що пропливали повз мене, закутані в чорне з ніг до голови. — У мене не буде на це часу.
— Що ви маєте на увазі?
— Річ не в тому, що я хочу виїхати в Америку сьогодні. Річ у тім, — мені знадобилася хвилина, щоб прийти до тями; від напад кашлю з очей потекли сльози, — що мій потяг до Парижа відходить через дві години. Тому зрозумійте — я не знаю, що мені робити. Я не впевнений, що мені вдасться зробити всю цю паперову роботу та ще й добутися до поліційного відділка.