— Що ж, — у її голосі пролунав жаль, — мушу вас повідомити, що ми працюватимемо ще тільки сорок п’ять хвилин.
— Що?
— Сьогодні ми зачиняємося рано. Святий вечір, ви ж розумієте. Завтра й протягом усього вікенду також не працюємо. Але ми знову відчинимося о пів на дев’яту ранку в понеділок після Різдва.
— У понеділок?
— Пробачте, — сказала вона. — такий у нас процес.
— Але в мене справа термінова!
Хвороба підсилила мій голос.
— Термінова? А які у вас обставини — сімейні чи медичні?
— Я…
— Бо в певних рідкісних випадках ми можемо надати екстрену допомогу й у неробочий час. — Вона втратила свій дружній тон і затріскотіла, швидко зачитуючи текст з інструкції, я чув, як на задньому плані дзвенить інший телефонний дзвінок, наче в прямому ефірі на радіо. — На жаль, ця участь обмежується питаннями життя або смерті, й наші працівники повинні переконатися в тому, що це справді надзвичайна ситуація, перш ніж видати вам дозвіл їхати без паспорта. Тому якщо обставини смерті або смертельної хвороби вимагають, щоб ви поїхали до Парижа сьогодні ввечері, вам доведеться надати нам інформацію, яка засвідчить критичну необхідність вашої негайної присутності в цьому місті, таку як афідевіт від лікаря, священика або розпорядника похорону…
— Я… — У понеділок? Чорт! Я не хотів навіть думати про те, щоб звернутися до поліції. — Прошу пробачення, послухайте-но мене…
Вона наготувалася покласти слухавку.
— Гаразд. Гаразд. Принесете нам усі документи в понеділок, двадцять восьмого числа. А потім, коли ми одержимо вашу заяву, то розв’яжемо вашу справу так швидко, як тільки зможемо — пробачте, хвилинку. — Клацання. Її голос, але слабший: — Доброго ранку, консульство Сполучених Штатів у Нідерландах, ви зможете хвилинку побути на лінії? — Телефон негайно задзвонив знову. Клацання. — Доброго ранку, консульство Сполучених Штатів у Нідерландах, ви зможете хвилинку побути на лінії?
— Як швидко ви зможете це зробити для мене? — запитав я, коли вона повернулася на мою лінію.
— О, після того, як ви звернетеся до нас із заявою, ми оформимо для вас документ не більш як за десять днів. Я маю на увазі десять робочих днів. Хоч за нормальних умов я б зробила все, щоб упоратися для вас за сім днів, але ж ви розумієте, що за свята в офісі утворився певний безлад і робочий графік у нас до самого Нового Року нерегулярний. Тож — пробачте, — додала вона в напруженій мовчанці, — це забере трохи часу. Погані новини, я розумію.
— І що мені робити?
— Вам потрібна допомога на подорож?
— Я не зовсім розумію, що це означає.
З мене котився піт. Смердючим нагрітим повітрям, тяжким від запаху натовпу, дихати було майже неможливо.
— Переказані поштою гроші? Тимчасове помешкання?
— Але як я зможу потрапити додому?
— Ви мешкаєте в Парижі?
— Ні, у Сполучених Штатах.
— Так от щодо тимчасового паспорта — тимчасовий паспорт навіть не має того чипа, який вам потрібен, щоб в’їхати в Сполучені Штати, тому я сумніваюся, що в такий спосіб ви дістанетеся додому скоріше, ніж якби… — Дзелень, дзелень, дзелень. — Одну хвилинку, сер. Ви зможете трохи побути на лінії?
— Коротше кажучи, мене звуть Голлі. Дати вам мій окремий телефон на той випадок, якщо під час перебування тут у вас виникнуть проблеми чи буде потрібна допомога?
Моя лихоманка чомусь мала тенденцію посилюватися з настанням ночі. Та після того, як я стільки годин простовбичив на холоді, вона набула властивості підсилюватися ривками, ніби важкий предмет, який тягнуть на мотузці на вершину високої будівлі; тож, повертаючись додому, я майже не розумів, чому рухаюсь або чому я досі не впав, як я примудряюся ступити ще бодай крок, якесь хистке й слизьке забуття несло мене понад каналами й дощовими провулками, підіймало над протягами та голими дахами, звідки я, здавалося, дивився згори сам на себе; я зробив помилку, не взявши таксі на вокзалі, й тепер перед очима в мене постійно маячили целофанова торбина в сміттєвому баку, блискуче рум’яне обличчя касирки на вокзалі та Борис зі слізьми в очах і закривавленими руками, що тримався за обпалену рану на рукаві: а вітер завивав, моя голова палахкотіла вогнем і я раз у раз смикався, намагаючись уникнути якихось чорних епілептичних тіней на рівні своїх ліктів; ті чорні сплески були оманою зору, насправді нікого й нічого там не було, лише вряди-годи проїздив під дрібним дощем згорблений велосипедист.