І все було, як із Мартіном, — так само швидко й так само безповоротно. Як там любив казати мій батько? Вклепався в халепу — відповідай за наслідки. Щодо нього, то він ніколи цього не робив.
Я обійшов усі закутки кімнати, зробив усе, що мав зробити, крім листів. Побачивши свій почерк, я скривився. Але — мене мучила совість — я мав написати листа Гобі, не розводячи п’яні соплі, а кілька ділових рядків, повідомити його, де лежить чекова книжка, де бухгалтерська книга, ключ від депозитного боксу в банку. Мабуть, треба також визнати у своєму листі той обман із продажем меблів, до якого я вдавався, й заявити з кришталевою очевидністю, що він про це нічого не знав. Можливо, мені слід нотаріально засвідчити цей факт в американському консульстві; можливо, Голлі (або хтось інший) пожаліє мене й викличе когось, хто зможе це зробити, перш ніж вони зателефонують у поліцію. Гриша міг би підтвердити чимало моїх свідчень, не компрометуючи себе: я ніколи з ним нічого не обговорював, він ніколи нічого в мене не розпитував, але він знав, що всі ці таємні поїздки з ним на склад не були кошерними.
Залишалися Піппа й місіс Барбур. Господи, скільки листів я написав Піппі, так і не відіславши! Моєю найкращою, найбільш творчою вигадкою в цьому жанрі був лист, який я написав після її фатального візиту з Евереттом, то був переконливий і короткий рядок: «Поїхав ненадовго». Як повідомлення про самогубство він, у той час принаймні, своєю лаконічністю видався мені справжнім шедевром. На жаль, я неправильно визначив дозу й через дванадцять годин прокинувся під забльованою ковдрою, так і поплентався, ледве тримаючись на ногах, на зустріч із податківцями о десятій ранку.
З іншого боку, лист від майбутнього арештанта мав би бути інакшим, і краще його взагалі не писати. Піппа чудово знала, хто я такий. Мені не було чого їй запропонувати. Я — це хвороба, нестабільність, тобто все, від чого вона воліла б триматися якнайдалі. Мій арешт лише підтвердить те, що вона й так знала. Найкраще, що я міг для неї зробити — це обірвати всі контакти й більше не спілкуватися. Якби мій батько справді любив мою матір — любив так, як, за його словами, було колись на початку, — хіба б він не зробив те саме?
А потім — місіс Барбур. Ця думка в якомусь розумінні осяяла мене несподівано, ніби пасажира корабля, який іде на дно й уже весь охоплений полум’ям, а шлюпки спущені на воду — але, врешті-решт, коли я думав про те, щоб накласти на себе руки, вона була єдиною людиною, якій я не мав права підсовувати таку свиню.
Вийшовши з кімнати — із наміром спуститися вниз, щоб дізнатися щодо «Федексу» й подивитися сайт Державного департаменту, перш ніж їхати в консульство, — я зупинився. На дверній ручці на тонкій стрічці була підвішена торбинка з солодощами й від руки написано: «З Різдвом!» Десь люди сміялись, і чудові пахощі міцної кави, паленого цукру та щойно спеченого хліба з кухні наповнювали коридор. Щоранку я замовляв собі готельні сніданки й похмуро з’їдав їх — хіба Голландія не славиться своєю кавою? А проте я щодня пив її, навіть не відчуваючи смаку.
Я поклав торбинку з солодощами в кишеню костюма і стояв у холі, глибоко дихаючи. Навіть людям, засудженим до страти, дозволяється замовити собі останній обід, цю тему для дискусій Гобі (який невтомно куховарив і з насолодою їв) не раз порушував у кінці вечора після арманьяку, поки нишпорив по кухні, шукаючи порожні коробки з-під тютюну та зайві блюдця, які правили за імпровізовані попільнички для гостей. Для нього це було метафізичне питання, яке ліпше обговорювати на повний шлунок, після того, як усі десерти з’їдено й принесено останню тарілку з жасминовими карамельками, бо — якщо справді дивишся в самий кінець, за край ночі, заплющивши очі й помахавши Землі на прощання рукою — що ти вибереш? Який приємний спогад із минулого? Простий обід із куркою в дитинстві? Чи скористаєшся останньою нагодою посмакувати наостанок делікатесів, чогось недосяжного — фазанів із морошкою, білих трюфелів з Альби? Щодо мене, то я навіть не здогадувався, як мені хочеться їсти, аж доки вийшов у коридор, але в ту саму мить, стоячи там із дряпанням у шлунку, поганим присмаком у роті й перспективою з’їсти останню страву, яку я сам собі оберу, мені здалося, що я ніколи ще не вдихав таких чудових пахощів, як пахощі цієї цукрової теплоти: кави й кориці, щойно спечених булочок із маслом з континентального сніданку. Дивно, подумав я, повертаючись назад до своєї кімнати й переглядаючи меню кімнатного обслуговування, хотіти чого зовсім простого, відчувати апетит задля самого апетиту.