— На хвилинку? — Він окинув мене презирливим поглядом. — Ти наготувався кудись іти?
— Власне, так.
— Поттере… — мовив він напівжартівливим тоном, поставивши свою сумку й помацавши мені лоб кісточками суглобів, — ти маєш поганий вигляд. У тебе лихоманка. Таке враження, що ти щойно Панамський канал копав.
— Я чудово почуваюсь, — сухо відповів я.
— А вигляд не чудовий. Ти білий, як риба. Чому ти так вирядився? Чому не відповідав на мої дзвінки? А це що таке? — запитав він, подивившись повз мене на накритий стіл.
— Сідай, пригощайся.
— Залюбки, якщо ти не проти. Який тиждень! Їхали машиною всю довбану ніч. Поганий спосіб відзначити Святвечір. — Він скинув пальто, дозволивши йому впасти на підлогу й лежати там. — Але, сказати правду, я мав і гірші ночі. Принаймні на дорозі майже не було машин. Ми зупинилися біля якоїсь жахливої придорожньої забігайлівки, єдиної, яка була відчинена, заправка, сосиска з гірчицею, зазвичай я їх дуже люблю, але, Господи, мій шлунок…
Він узяв із бару склянку, налив собі трохи шампанського.
— А ти тут, бачу, — він повів рукою, — розкошуєш. Відриваєшся на повну. — Він помахами ніг скинув черевики, погойдав ногами в мокрих шкарпетках. — Господи, пальці геть задубіли. На вулицях така мокреча — весь сніг перетворився на воду. — Він підтягнув стілець. — Посидь зі мною. Поїж чого-небудь. Дуже вчасно я до тебе потрапив. — Він зняв кришку з тареля з підігрівом, понюхав омлет із трюфелями. — Смакота! І ще гарячий! А це що? — запитав він, коли я дістав із кишені пальта й подав йому годинник та перстень Юрія. — О так, я й забув! Не турбуйся про це. Сам йому віддаси.
— Ні, віддай краще ти за мене.
— Ми йому зателефонуємо. Тут на п’ятьох вистачить. Чому б нам також не подзвонити вниз, — він підняв пляшку з шампанським, подивився на рівень трунку з таким виразом, ніби вивчав неприємний фінансовий звіт, — і не попросити принести нам ще таку повну пляшку, а може, дві, й не замовити ще кави або, може, чаю? Я, — він підсунув стілець іще ближче до столу, — помираю з голоду! Я звелю йому, — підчепивши шматок вудженого лосося, він підніс його до рота й проковтнув, перш ніж полізти в кишеню по мобілку, — звелю припаркувати тачку де-небудь поблизу й піднятися сюди, гаразд?
— Гаразд.
Щось у мені так і завмерло, коли я його побачив, майже так, як у дитинстві було з татом: довго сидиш сам удома, потім — мимовільне відчуття полегкості, коли його ключ починає обертатися в замку, а щойно його побачиш — серце холоне.
— Ти чого? — Борис шумно облизав пальці. — Не хочеш, щоб Юрій сюди прийшов? Який віз мене протягом усієї ночі? Який так і не зміг бодай трохи поспати? Дай йому поснідати принаймні. — Він уже заходився їсти омлет. — Стільки всього сталося.
— Зі мною також.
— Ти куди зібрався?
— Замовляй усе, що хочеш. — Я дістав із кишені картку від номера й подав йому. — Я залишив рахунок відкритим. Скажи, щоб усе записали на номер.
— Поттере, — він відкинув серветку й рушив за мною, потім спинився на півдорозі й — на мій превеликий подив — засміявся. — Гаразд, іди. До свого нового друга або якось діяльності, такої важливої для тебе.
— Зі мною багато чого сталося.
— Ну гаразд, — самовдоволено. — Я не знаю, що там сталося з тобою, але можу сказати, що зі мною сталося принаймні в п’ять тисяч разів більше. Це був тиждень так тиждень. Про такий тиждень лише в книжках писати. Поки ти розкошував тут, у готелі, я, — він ступив уперед і взявся за мій рукав, — стривай-но.
Задзвонив його телефон. Він напівобернувся й швидко заговорив українською мовою, перш ніж раптово урвати розмову, коли побачив, що я хочу вийти в двері.
— Поттере, — він ухопив мене за плечі, пильно подивився у вічі, потім повернув мене у зворотний бік і ногою зачинив за мною двері. — Ти що, схибнувся? Ти наче вибіг із «Ночі зомбі». Як називався той кінофільм, що нам подобався? Чорно-білий? Не «Живий мрець», а отой поетичний…
— «Я гуляла із зомбі». Фільм Вала Льютона.
— Правильно. Я саме про нього. Сідай. Травичка тут дуже сильна, навіть якщо ти планокур зі стажем, мені треба було остерегти тебе…
— Я не курив тут ніякої травички.
— …бо я тобі розповім, що коли я вперше сюди потрапив, років, мабуть, у двадцять, я тоді курив щодня й думав, що все витримаю, але Боже милий… то була моя помилка. Я повівся, як осел, кажу мужику в кофі-шопі: «Дай мені найсильніше, що є». І він дав! Я зробив три затяжки й не міг ходити! Я не міг стояти на ногах! Було таке відчуття, що я забув, як переставляти ноги! Тунельний зір, ніякого контролю м’язів. Повний відрив від реальності! — Він підвів мене до ліжка й сів поруч, обнявши мене рукою за плечі. — Одне слово, ти мене знаєш, але я ніколи не був у такому стані. Серце калатало, як несамовите, наче я шалено біг, але ж я сидів на місці, не розуміючи, де я, — жахлива темрява! Сам-один, навіть плакав трохи, звертався подумки до Бога: «Господи, що я зробив, хіба я заслуговую на таке?» Не пам’ятаю, як я звідти виповз. То було наче моторошне сновидіння. І це все зробила травичка, ти розумієш? Травичка! Я вийшов на вулицю, ноги мені підгиналися, наче були з желе, схопився руками за стійку для велосипедів на площі Дам. Мені здавалося, машини зараз виїдуть на хідник і розчавлять мене. Зрештою я доплентався до помешкання своєї дівчини в Йордані й довго лежав там у ванні без води. Отож… — Він підозріло втупився в мою сорочку, на якій було кілька плям від кави.