— Я не курив трави.
— Знаю, ти вже сказав. Я просто розповів тобі історію. Можливо, вона трохи тебе й зацікавила. Мені, власне, немає чого соромитися, — сказав він. — Дальша мовчанка була нескінченною. — Я забув сказати… я забув сказати, — повторив він, наливаючи мені в склянку мінеральної води, — що було потім, я тобі не розповів? Як я блукав по Даму? Мені було паршиво ще три дні. Моя дівчина сказала: «Ходімо прогуляємося, Борисе, ти не можеш лежати тут вічно й зіпсувати собі весь вікенд». Тож я проблювався в музеї Ван Гога. Культурно й класно.
Холодна вода хлюпнула в моє хворе горло, що аж шкіра сиротами взялась, і пробудила внутрішню тілесну пам’ять із дитинства: пекуче сонце пустелі, болюче полуденне похмілля, зуби клацають у кондиціонованому холоді. Нас із Борисом нудить, ми регочемо, а від цього нас нудить іще більше. Сухі крекери з коробки в моїй кімнаті позастрягали нам у горлі.
— А знаєш, — Борис скоса подивився на мене, — схоже, ти все-таки хворий. Якби не Різдво, я вибіг би на вулицю й купив тобі щось для шлунка. Ось, бери, — він наклав їжі на тарілку й підсунув її до мене. Дістав пляшку шампанського з відерця з льодом, знову подивився на його рівень у пляшці й вилив рештки в мою напівпорожню склянку з помаранчевим соком (напівпорожню, бо він сам його й надпив). — Нумо! — сказав він, піднявши свою склянку з шампанським і піднісши її до мене. — Веселого тобі Різдва! Многая літа нам обом! Христос народився, славімо Його! — Випивши шампанське, він виклав булочки на скатертину й наклав собі їжі у велику керамічну миску для хліба. — Пробач, я знаю, ти хочеш про все почути, але я голодний і мушу насамперед поїсти.
Паштет. Ікра. Різдвяний хліб. Попри все я теж був голодний і вирішив скористатися моментом і тим, що їжа переді мною, тож заходився їсти, й протягом якогось часу ми обидва мовчки жували.
— Ну як, краще? — запитав він, кинувши на мене погляд. — Ти здаєшся виснаженим. — Він узяв ще кілька шматків вудженого лосося. — Тут поганий грип ходить. Ширлі також його підхопив.
Я не сказав нічого. Я лише тепер став призвичаюватися до факту, що Борис сидить у моїй кімнаті поруч зі мною.
— Я думав, ти кудись подався з якоюсь дівчиною. А тепер скажу тобі, де ми були з Юрієм, — сказав він, коли я нічого не відповів. — Ми були у Франкфурті. Та ти про це вже знаєш. Що там було — схибнутися можна. Але… — Він випив своє шампанське, підійшов до міні-бару й нахилився, щоб заглянути в нього…
— Мій паспорт у тебе?
— Так, він у мене. О, та тут є чудове вино! І прекрасні пляшечки «Абсолюту».
— Де він?
— А!.. — Він стрибком повернувся до столу, тримаючи під пахвою пляшку червоного вина — три маленькі пляшечки горілки він засунув у відерце з льодом. — Ось, тримай! — Діставши паспорт із кишені, він недбало кинув його на стіл. — А зараз, — сказав він, сівши, — новий тост?
Я застигло сидів на краєчку ліжка з тарілкою недоїденої їжі на колінах. Мій паспорт.
Після тривалої мовчанки Борис потягся через стіл і стукнув по моєму бокалу з шампанським кінчиком середнього пальця — звук у нього вийшов такий дзвінкий, ніби він ударив ложкою по порожньому келихові з-під вина.
— Чи не приділите ви мені крихту уваги? — іронічно запитав він.
— Що?
— Тост? — Він посунув свою склянку до мене.
Я потер лоба долонею.
— А що ти пропонуєш?
— Га?
— Тост за що?
— За Різдво? За благодать Божу? Згодиться?
Мовчанка між нами, хоч і не була ворожою, набувала дедалі більш різкого й непримиренного тону. Нарешті Борис відкинувся назад на стільці й, кивнувши на мою склянку, сказав:
— Пробач, що я про це кажу, але, може, ти нарешті перестанеш свердлити мене поглядом, і тоді ми…
— Можливо, я коли-небудь усе зрозумію.