— Дійти куди?
— Зрозумій, що, кажучи «Бог», я застосовую це слово, лише щоб назвати тривалу систему, якої ми не можемо розшифрувати. Грандіозний, повільний погодний фронт накочується на нас дуже здалеку, підхоплюючи нас і розкидаючи в різні боки. — Він промовисто зобразив, як листок підкидає в повітрі. — Та, можливо, це все не так випадково й безособово, якщо ти мене розумієш.
— Пробач, але я все-таки не зовсім зацінив мораль цієї твоєї теорії.
— Та навіщо тобі мораль. Можливо, мораль надто глобальна, аби ми могли її осягнути. Бо, — брови в нього смикнулися вгору, — якби, наприклад, ти не забрав картину з музею, а Саша її не вкрав, а я не придумав, що за неї можна просити винагороду, то, може, всі ці десятки інших картин також залишилися б незнайденими? Можливо, їх би не знайшли ніколи? Загорнуті в коричневий папір? Замкнені в якійсь квартирі? І ніхто ніколи їх би не побачив? Вони були б самотні й утрачені для світу? А може, щоб знайти їх усі, треба було втратити одну?
— Як на мене, то це більше схоже на «жорстоку іронію», ніж на «божественне провидіння».
— Так, але навіщо це якось називати? Може, це взагалі те саме?
Ми подивились один на одного. І мені спало на думку, що попри всі його вади, яких було багато, і вони відразу впадали у вічі, причина, чому я полюбив Бориса і почувався щасливим у його присутності від першої хвилини, коли ми познайомилися, була в тому, що він ніколи нічого не боявся. Нечасто зустрічаються люди, які так вільно почуваються у світі, водночас із такою рішучою до нього зневагою і такою дивною й незламною вірою в те, що Борис у дитинстві полюбляв називати «планетою Земля».
— Отже, — Борис допив решту свого вина й долив собі ще, — які твої великі плани?
— Стосовно чого?
— Кілька хвилин тому ти кудись поривався йти. Чому б тобі не залишитися на трохи тут?
— Тут?
— Ні, я не мав на увазі, що саме тут, і не в Амстердамі, я з тобою згоден, що нам, мабуть, краще забратися з цього міста, я так точно сюди повернуся не скоро. Я мав на увазі, потусуватися тут зі мною, розслабитися трохи, перш ніж відлітати до Нью-Йорка. Навідаймося до Антверпена. Побачиш, де я живу. Познайомишся з моїми друзями. На певний час забудеш про своїх дівчат.
— Ні, я повертаюся додому.
— Коли?
— Сьогодні, якщо зможу.
— Так скоро? Ні. Їдьмо до Антверпена! Там фантастичне обслуговування — не те що тут у червоних ліхтарях — двоє дівчат, дві тисячі євро, і ти повинен замовити їх за два дні наперед. Усе по два. Юрій нас повезе, я сяду попереду, а ти примостишся поспати на задньому сидінні. Що ти на це скажеш?
— Власне кажучи, може, краще ти відвіз би мене в аеропорт?
— Власне кажучи, краще я тебе туди не повезу. Якби я продавав квитки, я тебе не впустив би в літак. Таке враження, що в тебе пташиний грип чи атипова пневмонія. — Він розшнуровував свої промоклі черевики, намагаючись запхати в них ноги. — Ох! Ти можеш відповісти мені на одне питання? Чому… — він підняв угору зіпсований черевик, — скажи мені, чому я купую ці супермодні шкіряні італійські черевики, якщо вони розпадуться в мене через тиждень? Тоді як мої колишні пустельні черевики — ти їх пам’ятаєш? Як у них зручно було швидко тікати! Стрибати з вікон! Я носив їх роками. Байдуже, що до моїх костюмів такі гівнодави не пасують. Я знайду собі такі черевики і носитиму їх до кінця свого життя. Куди, — сказав він, кинувши похмурий погляд на свій годинник, — в біса, подівся Юрій? На Різдво ніби не має бути проблем із паркуванням.
— А ти йому зателефонував?
Борис ляснув себе по лобі.
— Ні, забув. От чорт! Він, мабуть, уже поснідав. А може, сидить в автомобілі, промерзаючи до кісток. — Він випив решту свого вина, запхав до кишень міні-пляшки з горілкою. — Ти вже спакувався? Справді? Фантастично. То можемо йти. — Я помітив, що він загортає рештки хліба й сиру в серветки. — Спустися вниз і розрахуйся. Хоча — він несхвально подивився на обляпане кров’ю пальто, яке лежало на ліжку, — ти повинен позбутися цієї шмотки.
— Як?
Він показав на каламутний канал за вікном.
— Та ну?..