— Чом би й ні? Немає жодного закону, що забороняв би кидати пальта в канал. Чи ти вважаєш, він існує?
— Я думав, що так.
— Зрештою, хто знає. Якщо він і існує, то виконують його не вельми, можеш мені повірити. Побачив би ти, скільки лайна плавало в цій воді, коли страйкували сміттярі. П’яні американці блювали в канали, та й багато чого іншого було. Хоча, — він визирнув у вікно, — ти маєш слушність, краще цього не робити при світлі дня. Ми повеземо його до Антверпена в багажнику і там спалимо. Моє помешкання тобі дуже сподобається. — Він дістав свою мобілку й став набирати номер: — Мистецька мансарда без мистецтва! І ми підемо й купимо тобі нове пальто, коли крамниці відчиняться.
Додому я прилетів нічним рейсом через два дні (після того як другий день Різдва ми провели в Антверпені, без вечірки й без дівчат з ескорт-сервісу, зате з супом із консервів, уколами пеніциліну й старими кінофільмами, які дивилися, лежачи на Борисовій канапі) і повернувся додому до Гобі близько восьмої ранку. З рота валувала біла пара, я відчинив парадні двері, прикрашені різдвяним вінком з ялиці, пройшов через вітальню з ялинкою, на якій уже погасли вогні й майже не було подарунків, у самий кінець будинку, де знайшов Гобі з розпухлим обличчям і сонними очима — у домашньому халаті й капцях, він стояв на кухонній драбині й ставив на полицю супницю та чашку для пуншу, що ними користувався для різдвяного обіду.
— Привіт, — сказав я, поставивши свою валізу й вітаючись із Попчиком, який кружляв навколо моїх ніг, виписуючи старечі вітальні вісімки, і лише коли я підняв голову й подивився на Гобі, що спускався з драбини, я помітив, яким рішучим він здавався: стурбований, але з твердою усмішкою на обличчі.
— Як ти тут? — запитав я, відіпхнувши пса, розстібаючи своє нове пальто й повісивши його на спинку стільця. — Що тут відбулося?
— Не так багато, — відповів він, не дивлячись на мене.
— Вітаю з Різдвом. Трохи, правда, запізно. Як відзначали свято?
— Добре. А ти? — запитав він натягнуто через кілька секунд.
— Загалом не так і погано. Я був в Амстердамі, — докинув я, коли він нічого не відповів.
— О, справді? Тобі, мабуть, було весело.
Його голос звучав неуважно, розгублено.
— Як минув твій обід? — запитав я після обережної паузи.
— О, дуже добре. На вулиці була мокреча, але загалом посиділи чудово. — Він намагався скласти кухонну драбину, але, схоже, це не дуже виходило. — Подарунки для тебе досі лежать під ялинкою, якщо хочеш, можеш їх забрати.
— Дякую. Я відкрию їх увечері. Від утоми з ніг падаю. Тобі допомогти? — запитав я, підступаючи до нього.
— Ні, ні. Не треба. — Щось сталося, голос його видавав. — Я вже її склав.
— О’кей, — сказав я, дивуючись, чому він не згадав про подарунок, який я йому залишив: дитяча вишивка, азбука й цифри, обплетені виноградною лозою, стилізовані домашні тварини, вишиті тонкою шерстяною ниткою, «Меррі Стюртевант вишила в 11 років, 1779». То він і не відкрив його? Я відкопав цю річ на блошиному ринку в коробці з синтетичними бабськими трусами — недешево, як для блошиного ринку, чотириста баксів, але я бачив, що схожі товари продавалися на американських аукціонах за на порядок вищими цінами. Я мовчки дивився, як він блукає кухнею, наче на автопілоті, колами, відчиняє дверцята холодильника, зачиняє їх, нічого звідти не діставши, наливає в чайник води, повністю закрившись, не дивлячись на мене.
— Гобі, що сталося? — запитав я нарешті.
— Нічого.
Він шукав ложку, але висунув не ту шухляду.
— Ти нічого не хочеш мені сказати?
Він обернувся, щоб подивитись на мене, в його очах майнула тінь невпевненості, потім він знову обернувся до грубки й бовкнув:
— З твого боку було непристойно дарувати Піппі те намисто.
— Що ти сказав? — розгублено запитав я. — Вона розсердилась?
— Я… — Дивлячись на підлогу, він похитав головою. — Я не знаю, що з тобою діється. Я не знаю, що мені тепер думати. Зрозумій, я не хочу щось тобі забороняти, — сказав він, коли я нічого йому не відповів. — Справді, не хочу. Власне, я не хотів би про це говорити. Але, — він, здається, підшукував слова, — невже ти не бачиш, що це неправильно й непристойно. Дарувати Піппі намисто за тридцять тисяч доларів? У день твоїх заручин? Просто залишити його в її чоботі? Під дверима?
— Я заплатив за нього не тридцять тисяч.
— Звичайно, ні, у крамниці воно всі сімдесят п’ять коштувало б, якщо купувати окремо. А крім того, — несподівано він підтягнув стілець і сів на нього. — О, я не знаю, що мені робити, — жалібним голосом. — Я не уявляю навіть, як мені почати.