— Що?
— Будь ласка, переконай мене, що ти не пов’язаний з усіма цими справами.
— Справами? — обережно перепитав я.
— Ну… — З кухонного радіоприймача лунала класична музика, задумлива фортепіанна соната. — За два дні до Різдва мене несподівано навідав твій друг Лусіус Рів.
Я наче в прірву провалився, несподівано й на саме дно.
— З вельми прикрими звинуваченнями. Я такого й уявити собі не міг. — Гобі затулив очі великим і вказівним пальцями і якусь хвилину сидів мовчки. — Відкладімо цю справу на потім. Ні, ні, — сказав він, застережливо махнувши рукою, коли я спробував заговорити. — Спочатку про меблі.
Між нами запала нестерпна мовчанка.
— Я розумію, що тобі було нелегко прийти з цим до мене. І також розумію, що я сам же поставив тебе в таке становище. Але ж, — він озирнувся навколо, — два мільйони доларів, Тео!
— Послухай-но, дай мені сказати…
— Мені треба було записувати — він мав фотокопії, чеки на перевезення, де йшлося про меблі, яких ми ніколи не продавали й не збиралися продавати, меблі найвищого аукціонного рівня, яких ніколи не існувало, у мене все це не вкладалося в голові, й на якомусь етапі я перестав рахувати. Десятки! Я не мав найменшого уявлення про те, скільки ти їх продав! І про підсадку ти мені набрехав. Йому потрібно зовсім не це.
— Гобі! Гобі, послухай мене. — Він дивився на мене і, схоже, мене не бачив. — Пробач, що ти про це довідався в такий спосіб, я сподівався спершу все владнати, але… я вже про все подбав. Тепер я зможу все це викупити назад, кожну річ.
Але, замість відчути полегкість, він лише похитав головою.
— Це жахливо, Тео. Як я міг допустити, щоб таке сталося?
Якби я так не розгубився, я пояснив би йому, що він скоїв лиш один гріх — довірився мені й повірив у все, що я йому розповідав; але він здавався таким приголомшеним, що я не міг примусити себе сказати бодай щось.
— Як ти міг зайти так далеко? Як я міг нічого не знати? Він мені показав, — Гобі подивився вбік і знову недовірливо похитав головою, — твій почерк, Тео. Твій підпис. Стіл роботи Дункана Файфа… Комплект шератонівських стільців… Шератонівська канапа, відвантажена в Каліфорнію… Я сам виготовив ту канапу, Тео, власними руками, ти бачив, як я її виготовляв, вона не більше шератонівська, аніж отой пакет із магазину, що там лежить. Уся рама там нова. Навіть підлокітники нові. Оригінальні лише дві ніжки, ти стояв там і дивився, як я виготовляв нові…
— Пробач, Гобі, податківці щодня телефонували, я не знав, що робити.
— Я знаю, що ти не знав, — сказав він, хоч я помітив сумнів у його очах, коли він це сказав. — Тоді в крамниці був справжній хрестовий похід дітей. Але ж, — він відкинувся назад на стільці, подивився в стелю, — чому ти не зупинився? Чому ти витворяв таке й далі? Ми витрачали гроші, яких у нас не було! Ми загрузли далі нікуди! І так тривало роками! Навіть якби ми могли все викупити, а ми ніяк не можемо, й ти це чудово знаєш…
— Гобі, по-перше, я тепер можу все викупити, а по-друге… — мені вкрай треба було випити кави, я ще як слід не прокинувся, але кави на плиті не було, а для того, щоб починати варити її зараз, момент точно був невдалий, — по-друге, я зовсім не хочу сказати, що у нас усе о’кей, бо до о’кей нам далеко, я лише намагався втримати нас на поверхні й залатати якісь дірки, я не знаю, як усе зайшло так далеко. Але ні, ні, послухай, — наполегливо сказав я; я бачив, як він віддаляється від мене, вислизає — мама теж так робила, коли їй доводилося сидіти мовчки й вислуховувати особливу плутану й складну брехню від батька. — Хай би що там він тобі сказав, я маю тепер гроші. Усе нормально. Ти зрозумів?
— Я боюся навіть питати в тебе, де ти їх узяв. — Потім він сумно відхилився назад на стільці. — То де ти все ж таки був? Якщо ти дозволиш мені поцікавитися?
Я схрестив ноги й знову поставив їх на підлогу, провів долонями по обличчю.
— В Амстердамі.
— Чому в Амстердамі? — Я сушив голову, як йому відповісти, а він тим часом додав: — Я думав, ти не повернешся.
— Гобі…
Я спаленів від сорому. Я завжди докладав таких зусиль, щоб приховати від нього свою подвійну сутність, щоб показати йому свою поліпшену й відполіровану версію, а не того ганебного банального мене, якого я так ретельно приховував: шахрая й боягуза, брехуна й афериста.
— Чому ти повернувся? — Він говорив швидко й жалібно, ніби хотів тільки виплюнути слова з рота; опанований хвилюванням, він підхопився на ноги й почав ходити туди-сюди, його капці ляскали по підлозі. — Я думав, більше ми з тобою не побачимося. Усю минулу ніч, кілька минулих ночей я не спав і думав, що мені робити. Крах. Катастрофа. А в усіх газетах повідомлення про ті вкрадені картини. Чудове Різдво. А тебе ніде не можна знайти. На телефонні дзвінки ти не відповідаєш — ніхто не знає, де ти є.