— О Боже, — сказав я, тепер по-справжньому приголомшений. — Пробач мені. Але послухай, послухай, — його рот стинувся в нитку, він хитав головою, ніби відкинув уже все, що я йому казав, і слухати мене далі немає сенсу, — якщо ти переживаєш за меблі…
— За меблі? — лагідний, толерантний, схильний до замирення Гобі тепер клекотів, наче паровий казан перед вибухом. — Хіба я сказав щось про меблі? Рів сказав, що ти втік, але, — він швидко закліпав очима, намагаючись опанувати себе, — я не міг у таке повірити і боявся, аби не сталося щось гірше. О, ти знаєш, що я маю на увазі, — сказав він напівсердито, коли я нічого не відповів. — Що я міг подумати? Ти так несподівано вшився з вечірки… А ми з Піппою… ти навіть не уявляєш собі, що було, господиня вечора розгнівалася, «а де наречений?», пирх-пирх, але ти вже зник, нас не запросили на вечерю після вечірки, тому ми пішли додому, і ти тільки уяви собі, що я відчув, коли прийшов додому й побачив, що дім незамкнений, двері фактично розчинені навстіж, каса порожня… грець би з ним, із намистом, але ж ти залишив Піппі записку, таку дивну, що вона стривожилася не менш за мене…
— Вона справді стривожилася?
— Звичайно ж, вона стривожилася! — Він викинув руку вперед і фактично кричав. — Що ми могли подумати? А потім цей жахливий візит від Ріва. Я надумав спекти пиріг, і мені не слід було підходити до дверей, я думав, то прийшла Мойра — дев’ята година ранку, і я стовбичу там, витріщившись на нього, весь у борошні, Тео, ну навіщо ти це зробив? — запитав він із розпачем у голосі.
Не знаючи, що він має на увазі — я багато чого зробив, — я не мав іншого виходу, як похитати головою й відвернутися.
— То була така нісенітниця — як я міг у неї повірити? Власне, я в неї й не повірив. Бо я розумію, — сказав він, коли я нічого не відповів, — я розумію, що з меблями ти робив те, що мусив робити, й повір мені, я тобі вдячний, бо якби не ти, я б зараз перебивався дрібними підробітками й жив у якось закапелку з пацюками. Але ж, — він заховав руки в кишені свого халата, — звідки взялася вся ця інша маячня? Звичайно, я намагався прикинути, який стосунок ти можеш мати до всього цього. Тим більше, що ти чкурнув геть, нічого не пояснивши, з цим своїм другом, який, ти мене пробач, хлопець чарівний, але має такий вигляд, ніби щонайменше раз-двічі відсидів у в’язниці…
— Гобі…
— А Рів. Ти б його чув. — Уся енергія, здавалося, покинула Гобі, він розм’як, ослаб. — Старий змій. І я хочу, щоб ти знав, до чого він дійшов — крадіжка творів мистецтва! Але тут я категорично став на твій захист. Хоч би що ти вичворив — до цього, я був певен, ти б не дійшов. А тоді? Через якихось три дні? Що написали в новинах? Мовляв, знайдено ту саму картину, про яку він мені казав, і чимало інших. То він казав мені правду? — запитав Гобі, коли я нічого не відповів. — Це був ти?
— Так. Ну, тобто, технічно — не я.
— Тео.
— Я тобі все поясню.
— Буду тобі дуже вдячний, — сказав він, люто потерши очі.
— Сядь.
— Я… — Він безнадійно озирнувся навколо, ніби боявся, що втратить усю свою рішучість, якщо сяде за стіл зі мною.
— Ні, ти сядь. Це довга історія. Я спробую її скоротити, наскільки зможу.
Він не промовив жодного слова. Не підійшов до телефона, коли той задзвонив. Після подорожі літаком у мене боліли всі кістки, і хоч про два трупи я не згадав, але все інше виклав йому максимально детально. Говорив короткими реченнями, лише по суті — не вдавався в пояснення, не намагався виправдати себе. Коли я закінчив, він залишився сидіти — я був приголомшений його мовчанкою, у кухні не чулося жодного звуку, крім гудіння старого холодильника. Але нарешті він відхилився назад і схрестив руки.
— Іноді все обертається дуже дивно, правда ж? — сказав він.
Я мовчав, не знаючи, що сказати.
— Я хочу сказати, — він потер очі, — що зрозумів це тільки тоді, коли став старшим. Яким дивним буває час. Як часто він підносить сюрпризи, ошукує тебе…
Слово «ошукує» було єдиним, яке я почув або зрозумів. Потім несподівано він підвівся на всі свої шість футів і п’ять дюймів, він здавався суворим і невблаганним у своєму зрості, привидом якогось далекого предка — поліціянта, який здійснює обхід, або викидайла, який зараз підійде й викине тебе з шинку.
— Я піду, — сказав я.
Він закліпав очима.
— Що?