— Я випишу тобі чек на всю суму. Але не реалізуй його, поки я тобі не скажу, що вже можна, це єдине, про що я прошу. Я ніколи не хотів завдати тобі шкоди, присягаюся.
Звичним недбалим рухом він відмахнувся від моїх слів.
— Ні, ні. Почекай тут. Я хочу тобі щось показати.
Він підвівся й пішов геть. Дошки підлоги скрипіли під його ногами. Він був відсутній якийсь час, а коли повернувся, то тримав у руках старий альбом, що майже розпадався на клапті. Він сів і перегорнув кілька сторінок. Нарешті, відшукавши потрібну, посунув альбом через стіл до мене.
— Ось, поглянь, — сказав він.
Вицвіла фотографія. Маленький, носатий, схожий на пташку хлопчик усміхається, сидячи за фортепіано в розкішно обставленій кімнаті часів Belle Époque, але, звичайно, не паризькій, а каїрській. Подвійні жардиньєрки, багато французьких бронзових статуеток, багато маленьких картин. Одну — квіти у скляній вазі — я туманно впізнав як картину Мане. Але мій погляд зупинився на значно більш знайомому образі, десь на дві рамки вище.
То була, звісно, копія. Але навіть на злинялій старій фотографії картина світилася своїм власним і, можна сказати, сучасним світлом.
— Це копія, — сказав Гобі, — й Мане також. Нічого незвичайного, але, — він склав руки на столі, — ці картини були великою часткою його дитинства, часткою найщасливішою, до того, як він захворів, — єдина дитина, яку слуги любили й розпещували, — смокви, мандарини й квіти жасмину на балконі, — він розмовляв арабською мовою не гірше, ніж французькою, ти це знаєш? І, — Гобі притиснув руки до грудей, постукав по губах указівним пальцем, — він мав звичку стверджувати, що великі картини можна досконало пізнати, навіть ужитися в них, через копії. Навіть у Пруста є знаменитий уривок, де Одетта приймає Свана, будучи застудженою, вона похмура, її волосся непричесане й сплутане, шкіра вкрита плямами, і Сван, який досі не звертав на неї особливої уваги, вмить закохався, бо вона нагадала йому дівчину Боттічеллі зі злегка пошкодженої фрески. Яку сам Пруст знав лише з репродукції. Він ніколи не бачив оригіналу в Сікстинській капелі. А проте зміст усього роману пов’язаний із цією хвилиною. Й ушкодження становить частину привабливості, саме ті плямисті щоки на картині. Навіть знаючи лише копію, Пруст зумів переосмислити образ, переформувати завдяки йому реальність, внести щось власне у світ. Бо лінія краси завжди лишається лінією краси. Навіть якщо вона разів сто проходить через ксерокс.
— Це правда, — сказав я, думаючи не про картини, а про ті зміни, завдяки яким Гобі відновлював старовинні меблі. Про предмети, які оживали під його доторком, аж доки ставали чистими й лискучими і сяяли так, ніби на них пролився золотий Час, копії, які вселяли вам любов до гепплвайту або шератону, навіть якщо ви ніколи в житті не бачили й не думали ані про гепплвайт, ані про шератон.
— Зрештою, я ж і сам старий копіювальник. Ти знаєш, що казав Пікассо: «Погані художники копіюють, добрі художники крадуть». Та коли йдеться про шедеври, то тебе щоразу б’є струмом, як від оголеного дроту. І не має значення, скільки разів ти хапаєшся за дріт або скільки людей хапалися за нього до тебе. Це той самий дріт. Який спадає до нас із вищих сфер. І розряд у ньому завжди однаковий. І ці копії, — він нахилився до мене через стіл, склавши на ньому руки, — ці копії з картин великих художників, серед яких він виріс, були втрачені, коли їхній будинок у Каїрі згорів, а якщо сказати правду, то вони були втрачені для нього ще раніше, коли він став калікою і його відіслали на лікування до Америки; але ж він був людиною, як і ми, він звикав до предметів, вони були для нього особистостями, наділеними душею, і хоч він утратив майже все в цьому житті, він не втратив цих картин, бо оригінали залишилися й існували десь у світі. Він здійснив кілька подорожей, щоб побачити їх, ми з ним їздили до самого Балтимора, де виставляли оригінал його Мане, багато років тому, коли мати Піппи була ще жива. Для Велті то була велика подорож. Але він знав, що до музею д’Орсе він ніколи не зможе дістатися. А в той день, коли вони з Піппою пішли на виставку голландського живопису… Як ти думаєш, яку картину він хотів, щоб вона побачила?
Як дивно: маленький кривоногий хлопчик на фотографії — лагідно усміхнений, у своєму матроському костюмчику — був тим самим старим чоловіком, який хапався за мою руку, коли помирав: два окремі кадри тієї самої душі накладаються один на одного. І картина, що висіла в нього над головою, була тією точкою, в якій усе сходилося: мрії і знаки, минуле й майбутнє, щастя і доля. Там було не одне значення. Там було багато значень. То була загадка, яка приховувала в собі не одну розгадку.