Гобі прокашлявся.
— Можна запитати?
— Звичайно.
— Як ти її зберігав?
— У наволочці.
— Бавовняній?
— Перкаль, він же бавовняний?
— Без підкладки? Чогось такого, щоб її захистити?
— Лише папір і липка стрічка. Угу, — сказав я, побачивши, як у нього в очах замаячила тривога.
— Треба було взяти кальку й плівку з бульбашками.
— Я знаю це тепер.
— Пробач. — Він спохмурнів і приклав долоню до скроні. — Я ще намагаюся збагнути все це. Ти наважився летіти з цією картиною в багажі літаком Континентальних авіаліній?
— Авжеж, наважився. Адже мені було тринадцять років.
— Чому ти нічого мені не розповів? Ти міг усе мені розповісти, — сказав він, коли я похитав головою.
— Звичайно, міг би, — погодився я, хоч відразу пригадав, як мені було самотньо і як жахливо почувався я в той час: мій безперервний страх перед соціальними службами, важкий, просякнутий милом запах моєї спальні, що не замикалася, холодна приймальня з сірими бетонними стінами, де я чекав на зустріч із містером Брейсґьордлом, мій страх, що мене відішлють із Нью-Йорка.
— Я щось би придумав. Хоча коли ти приплентався сюди бездомний… я думаю, ти не образишся, коли я тобі скажу, що навіть твій адвокат — ти знаєш так само добре, як і я, ситуація примушувала його нервувати, він докладав неабияких зусиль, щоб тебе звідси кудись відіслати, а з мого боку також кілька старих друзів казали: «Джеймсе, це забагато для тебе…» Думаю, ти можеш зрозуміти, чому вони так думали, — поквапно додав він, коли побачив вираз на моєму обличчі.
— О так, звичайно.
Фоґелі, Ґроссмани, Мільдберґери, хоч і завжди ввічливі зі мною, постійно давали зрозуміти (мені принаймні), що Гобі й без мене має надто багато справ.
— У якомусь розумінні це, звичайно, було божевіллям. Я знав, який це мало вигляд. А проте, з іншого боку, я сприйняв це як пряме послання Велті, адже він спрямував тебе сюди, й от ти знову й знову повертаєшся до мене, як та комашка, — він на мить замислився, зсунувши брови й ще поглибивши свій звичний стурбований вираз. — Я, можливо, трохи недорікувато, розповім тобі, що коли померла моя мати, я того жахливого нескінченного літа все ходив і ходив. Іноді долав усю дорогу від Олбані до Троя. Ховався від дощу під навісами крамниць, що торгували всіляким залізяччям. Бути де завгодно, але не повертатися додому, де її більше немає. Я блукав околицею, наче привид. Стовбичив у бібліотеці, аж доки мене звідти виганяли, а потім сідав на автобус до Вотервліта, проїздив певну відстань і блукав іще. Я був великий дванадцятирічний хлопець, заввишки як дорослий чоловік, люди вважали мене за волоцюгу, домогосподарки відганяли від своїх ґанків мітлами. Але ось так я й потрапив до місіс де Пейстер — вона відчинила двері, побачила мене на своєму ґанку й сказала: «Тобі, мабуть, хочеться пити, може, зайдеш?» Портрети, мініатюри, дагеротипи, стара тітка Така-То, старий дядько Такий-То й портрети інших осіб. Спіральні сходи спускалися вниз. І я опинився там — у своїй рятувальній шлюпці. Я знайшов її. Іноді я мусив щипати себе в тому домі, щоб нагадати собі: це не 1909 рік. Там були найкращі класичні американські меблі, які я будь-коли бачив дотепер, і, Боже, які вітражі «Тіффані» — це було ще до того, як бренд «Тіффані» став таким популярним, люди ставилися до нього байдуже, для них це скло було звичайною річчю, можливо, воно вже коштувало великі гроші в містах, але в провінції його можна було купити на барахолках майже за безцінь. Незабаром я став сам нишпорити по таких місцях. Але в її родині такі речі були завжди. Кожна з них мала свою історію. І вона з таким захватом показувала мені, де треба стояти, о якій годині, щоб побачити кожну річ у найкращому світлі. Надвечір, коли промені сонця оберталися по кімнаті, — він розчепірив пальці, — вони спалахували одне за одним, наче вогні феєрверка.
З того стільця, на якому я сидів, я виразно бачив усіх тварин із Ноєвого ковчега Гобі: двійко слонів, зебри, всілякі вирізьблені звірі по двоє, аж до маленької курки з півнем та кролів і мишей, що завершували процесію. І там зберігалася пам’ять без слів, закодоване послання від того першого дня: струмені дощу стікають із неба, домашня процесія тварин стоїть на стільниці, чекаючи порятунку. Ной — великий охоронець, великий доглядач.
— І, — він підвівся, щоб зварити кави, — думаю, нешляхетно протягом усього свого життя так пильно дбати про предмети.
— Хто сказав?
— Знаєш, — Гобі відвернувся від плити, — якщо подивитися на це з такої точки зору, то ми ж не дітей тут лікуємо. Що шляхетного в латанні кількох старих столів і стільців? Душу це калічить — майже напевне. Я бачив надто багато маєтків, щоб цього не знати. Ідолопоклонство! Надмірне захоплення речами може погано завершитись. Але якщо ти достатньо дбаєш про якусь річ, вона починає жити власним життям, хіба ні? І хіба головна цінність речей — прекрасних речей — не в тому, що вони прив’язують тебе до якоїсь вищої краси? Ті перші образи, які примушують твоє серце розкритися, наче мушлю, й усю решту життя ти намагаєшся віднайти їх, так чи інакше. Бо я хочу сказати, що, лагодячи старі речі, доглядаючи їх, зберігаючи, ти не можеш пояснити це якось раціонально…