І що далі після Амстердама, який насправді став моїм Дамаском, моєю станцією й апогеєм мого Навернення, як, певно, треба його назвати, то більше я перебуваю під постійним впливом тимчасовості готелів, не в повсякденному розумінні перепочинку в дорозі, а в тому, що я починаю бачити в них ознаки чогось потойбічного. Десь у жовтні, незадовго до Гелловіну, я зупинився в мексиканському готелі, де завіси в коридорах гойдалися на вітрі, а кімнати були названі на честь квітів. Номер «Азалія», номер «Камелія», номер «Олеандр». Багатство й розкіш, прохолодні коридори, які, здавалося, вели у вічність, а двері кожної кімнати були пофарбовані в інший колір. «Півонія», «Гліцинія», «Троянда», «Пасифлора». І хто знає — можливо, саме це чекає нас у кінці нашої подорожі, велич, якої ми не можемо собі уявити до тієї миті, коли пройдемо в її двері й приголомшено її споглядатимемо, коли Бог нарешті прибере долоні з наших очей і скаже: «Дивіться!»
[А ти не думав кинути? — запитав я під час найзануднішої частини кінофільму «Її чудове життя», прогулянки під місяцем із Донною Рід, коли був в Антверпені й дивився, як Борис за допомогою піпетки з водою бодяжить собі в ложці, як він висловився, «коктейльчик».
Та ну, облиш! У мене болить рука! Він уже показав мені криваву рану, чорну на краях, що глибоко вгороджувалася в його біцепс. Якби тебе підстрелили на Різдво, то хотів би я подивитися, як ти сидітимеш на самому лише аспірині!
Ага, але робити це так, як оце ти зараз, узагалі божевілля.
Хочеш вір, хочеш не вір, для мене це не проблема. Я так роблю лише за особливих обставин.
Я вже це чув.
Але так воно і є! Я досі як скельце, можу відмовитися будь-якої миті. Я знаю людей, які ширяються по три-чотири роки й не стали наркоманами, бо роблять це лише два-три рази на місяць. Та незважаючи на це, похмуро сказав Борис — блакитне світло кінофільму відбивалося від його ложки, — я алкоголік. Цього вже не вилікуєш. Питиму, поки здохну. Коли щось мене вб’є, — він кивнув на пляшку «Російського стандарту», що стояла на журнальному столику, — то це горілка. А ти ніколи раніше не ширявся?
Повір, у мене й без цього вистачає проблем.
Атож, ганебне тавро і страх, я розумію. Якщо зізнатися чесно, то я здебільшого волію нюхати — у клубах, ресторанах чи де там немає нічого простішого, як заскочити до чоловічого туалету й нюхнути. І так тобі завжди хочеться. Помиратиму — й мені хотітиметься. Ліпше ніколи не починати. Хоч мене іноді дуже дратують бевзі, що смокчуть люльки з креком і базікають, як брудно й небезпечно застосовувати голку, вони, мовляв ніколи не стануть колотися. Можна подумати, що в них більше мізків, ніж у тебе.
Навіщо ти почав?
Навіщо всі починають? Дівчина мене покинула. Тодішня дівчина. Хотів зашкодити самому собі, підірвати своє здоров’я. Задовольнив своє бажання.
Джиммі Стюарт у своєму університетському светрі. Срібний місяць, тремтячі голоси. Дівчата з Баффало, ходімо ввечері гуляти, ходімо ввечері гуляти.
А чому ти не припиниш, запитав я.
А навіщо?
Мені сказати тобі навіщо?
Можеш сказати, але що як мені не хочеться?
Якщо ти можеш зупинитися, то чому б тобі не зупинитися?
Хто живе з мечем, від меча й загине, діловито сказав Борис, притиснувши підборіддям медичного вигляду джгут і задираючи вгору рукав.]
І хоч як це жахливо, я це розумію. Ми не можемо обирати, чого нам хочеться, а чого не хочеться, й ось вона, тяжка й неприємна правда. Іноді ми хочемо того, чого хочемо, навіть якщо знаємо, що воно нас уб’є. Ми не можемо втекти від самих себе. (Одне я можу сказати на користь свого тата: принаймні він намагався прагнути чогось розумного — любити мою матір, мене, свою професію, — перш ніж остаточно з’їхав з глузду й утік від усього.)
І хоч як би я хотів вірити, що існує істина за ілюзією, я зрештою дійшов висновку, що ніякої істини за ілюзією нема. Бо між «реальністю» з одного боку і тією точкою, де розум дотикається до реальності, існує проміжна зона, той краєчок райдуги, де краса приходить у буття, де дві дуже різні поверхні змішуються і зливаються, щоб дати те, чого не може дати нам життя, і це той простір, де існує все мистецтво й усі чари.
І — я на цьому наполягаю — вся любов. Або, якщо бути точним, то проміжна зона ілюструє нам фундаментальний парадокс любові. Зблизька: рука в ластовинні на тлі чорного пальта, перевернута на бік жаба-орігамі. Крок назад — і знову напливає ілюзія: життя більше, аніж життя, ніякої смерті. А між цими речами Піппа, вона любов і не любов, вона там і тут. Фотографії на стіні, згорнута шкарпетка під канапою. Та мить, коли я простяг руку, щоб зняти пушинку з її волосся, а вона засміялася й пірнула вниз, щоб уникнути мого дотику. І так само, як музика — це простір між нотами, як зірки прекрасні завдяки простору, що їх розділяє, як сонце освітлює краплі дощу під певним кутом і перетинає небо призмою світла, так само й простір, у якому я існую і хочу існувати далі, і, правду кажучи, сподіваюся й померти в ньому, існує на цій проміжній дистанції: там, де розпач доторкається до чистої інакшості й створює щось високе.