— Мені здається, тату, що тут зовсім інша ситуація, — сказав Енді своїм дратівливим, байдужим голосом.
Несподівано містер Барбур підвівся на ноги зі склянкою газованої води в руці. Через ліки, які він приймав, йому було заборонено пити спиртне.
— Тео, я забув тебе запитати. Ти вмієш ходити під вітрилами?
Мені знадобилася хвилина, аби я зрозумів, про що він мене питає.
— Ні.
— О, це погано. Енді чудово провів час у своєму яхт-клубі у штаті Мен торік, правда ж, сину?
Енді промовчав. Він не раз розповідав мені, що то були найгірші два тижні в його житті.
— А читати сигнальні морські прапори ти вмієш?
— Що читати? — перепитав я.
— У моєму кабінеті є чудова таблиця прапорів, яку я тобі покажу. Не роби такого обличчя, Енді. Для кожного хлопця це потрібне знання.
— Безперечно, воно потрібне, якщо він хоче керувати буксирами.
— Ці твої дотепні відповіді мені вкрай обридли, — сказав містер Барбур, хоч вигляд він мав швидше розгублений, ніж роздратований. — Крім того, — сказав він, звертаючись до мене, — ти здивуєшся, коли побачиш, як часто морські прапори застосовують у парадах, кінофільмах і, там, не знаю, на сцені.
Енді скривив обличчя.
— На сцені, — саркастично повторив він.
Містер Барбур обернувся до нього.
— Атож, на сцені. Тобі цей вираз здається кумедним?
— Радше помпезним.
— Боюсь, я не розумію, що ти знайшов у ньому помпезного. Безперечно, це те слово, яке застосувала б твоя прабабуся. (Дід містера Барбура був виключений зі світського товариства за те, що одружився з Ольгою Осґуд, маловідомою кіноакторкою.)
— Я про це й подумав.
— Але як ти хочеш, щоб я це називав?
— Я хотів би знати, тату, коли востаннє ти бачив, щоб морські прапори показували в будь-якій театральній виставі.
— «На півдні Тихого океану», — не замислюючись, відповів містер Барбур.
— А крім «На півдні Тихого океану»?
— Я залишаюся при своїй думці.
— Я сумніваюся, що ти й мати навіть бачили «На півдні Тихого океану».
— Заради Бога, Енді.
— Навіть якщо ви його там бачили. Один приклад не підтверджує твою думку.
— Я припиняю цю абсурдну розмову. Ходімо, Тео.
Після цього я доклав усіх зусиль, щоб стати ідеальним гостем: застеляв своє ліжко; ніколи не забував сказати «дякую» та «будь ласка» і робив усе, що хотіла б моя мати, аби я робив. На жаль, Барбури були не тією родиною, якій можна догодити, посидівши з малюками або помивши посуд. Крім жінки, яка приходила доглядати рослини, — невдячна праця, бо в помешканні було так мало світла, що рослини здебільшого помирали, — і помічниці місіс Барбур, головна робота якої, здавалося, була наводити порядок у шафах і переставляти колекції порцелянового посуду, вони мали неподалік від себе ще вісьмох людей, які працювали на них. (Коли я запитав у місіс Барбур, де стоїть пральна машина, вона подивилася на мене так, ніби я просив лугу та жиру, щоб зварити мило.)
Та хоч від мене нічого й не вимагалося, проте щоб злитися з їхньою відполірованою і складною родиною, я мав постійно перебувати в стані неймовірного напруження й докладати неймовірних зусиль. Я розпачливо хотів розчинитися в обставі — невидимо ковзати між предметами в китайському стилі, як риба між коралових рифів, — а проте, здавалося, я приваблював небажану увагу до себе сотні разів на день: потребою запитувати про кожну дрібничку — від мокрої ганчірки до лейкопластиру та стругачки для олівців; позаяк ключа в мене не було, я щоразу мусив дзвонити, коли виходив або заходив; навіть моїми спробами застеляти вранці власне ліжко, що були спричинені добрими намірами (ліпше дозволити це робити Іренці або Есперанці, пояснила мені місіс Барбур, адже вони звикли до такої роботи й набагато краще заправляють покривало на кутках). Одного разу, надто сильно розчахнувши двері, я зламав декоративний флерон на стародавній вішалці; двічі помилково вмикав сигналізацію; однієї ночі навіть заблукав до спальні містера й місіс Барбурів, шукаючи туалет.
На моє щастя, батьки Енді бували вдома так рідко, що моя присутність не завдавала їм великого клопоту. Якщо місіс Барбур не приймала гостей, вона була відсутня в квартирі від одинадцятої ранку — забігаючи додому на дві години перед обідом, щоб випити джину з лаймом і, як вона висловлювалася, «сполоснутись», — а потім поверталася додому, коли ми вже спали. Щодо містера Барбура, то я бачив його навіть рідше, у вихідні і ще тоді, коли він сидів після роботи, тримаючи в руці обгорнуту серветкою склянку з газованою водою, чекаючи, коли місіс Барбур перевдягнеться для їхнього вечірнього виходу у світ.