Полежавши ще кілька хвилин із широко розплющеними очима й дивлячись на стелю, я спустився донизу й намацав перстень у кишені свого шкільного піджака, піднявши його до світла, щоб роздивитися напис. Потім швидко поклав його назад до кишені й одягся. Енді вже снідав разом із рештою Барбурів — недільний сніданок був для них великою подією, я чув, що всі вони зібралися в їдальні, містер Барбур щось невиразно говорив, він іноді любив побазікати. На мить зупинившись у холі, я звернув у протилежному напрямку, до вітальні, й дістав «Білі сторінки» в мереживній обгортці з комода під телефоном.
Гобарт і Блеквелл. Ось вони — безперечно, бізнесова контора, хоч телефонний запис не повідомляв, чим саме вона займається. У мене пішла обертом голова. Побачивши імена, написані чорним по білому, я захвилювався, наче в мене зійшовся пасьянс. Адреса вказувала на Віллідж, Десяту Західну вулицю. Після короткого вагання, охоплений великою тривогою, я набрав номер.
Поки йшов дзвінок, я стояв і грався латунним каретним годинником на столі у вітальні, кусаючи нижню губу й дивлячись на оправлені в рамки фотографії водоплавних птахів, виставлені на столі: крячок, великий баклан, скопа звичайна, водяний пастушок. Я не знав, як поясню, хто я такий і що мені треба від них.
— Тео?
Я аж підскочив, почуваючись винним. Місіс Барбур у тонкому, як павутиння, сірому кашемірі ввійшла до кімнати з філіжанкою кави в руці.
— Що ти робиш?
У телефоні досі йшов виклик набраного номера.
— Нічого, — сказав я.
— То поквапся. Твій сніданок вистигає. Етта зготувала французькі грінки.
— Дякую, — сказав я. — Я зараз прийду.
І саме в ту мить на лінії пролунав механічний голос телефонної компанії і сказав, щоб я зателефонував пізніше.
Я приєднався до Барбурів, вельми стурбований, — я сподівався, що відповість бодай автовідповідач, — і з подивом побачив, що не хто інший, як Платт Барбур (набагато більший і з червонішим обличчям, ніж коли я бачив його востаннє), сидить на тому місці за столом, де звик сидіти я.
— А, ось і ти, — сказав містер Барбур, уриваючи себе на половині речення, витираючи губи серветкою й підхоплюючись на ноги. — Ось ти й прийшов. Доброго ранку. Ти пам’ятаєш Платта, правда ж, пам’ятаєш? Платте, це Теодор Декер — друг Енді, пригадуєш?
Говорячи, він відійшов геть і повернувся зі ще одним стільцем, який незручно втиснув навпроти гострого кутка столу.
Коли я сів скраю — на три або чотири дюйми нижче, аніж будь-хто, на непропорційний бамбуковий стілець, який відрізнявся від усіх інших, — Платт зустрівся зі мною поглядом без особливого інтересу й відвів його вбік. Він приїхав з інтернату на вечірку і, схоже, мав похмілля.
Містер Барбур знову сів і поновив розмову на свою улюблену тему — про вітрильний спорт.
— Як я вже сказав, тобі завдає великої шкоди брак упевненості в собі. Ти почуваєшся невпевнено на кільовій яхті, Енді, — сказав він, — і немає, до чорта, жодної причини, щоб ти так себе почував, крім того, що ти не маєш досвіду самостійного ходіння під вітрилом.
— Річ не в тому, — сказав Енді своїм замогильним голосом. — Головна причина та, що я ненавиджу яхти.
— Дурниці, — сказав містер Барбур, підморгуючи мені, ніби я був схильний пожартувати разом із ним, а це була неправда. — Ні, мене ти не одуриш знудженою фізіономією. Погляньте на цю фотографію на стіні, зняту дві весни тому в Сенібелі! Цей хлопець не був знуджений ані морем, ані небом, ані зірками, ні, не був, сер!
Енді роздивлявся сніговий краєвид на пляшці з кленовим соком, поки його батько своїм запаморочливим голосом, за яким годі було встежити, пишномовно розповідав, як ходіння під вітрилом дисциплінує і збадьорює хлопців, наділяє їх сильним, як у стародавніх моряків, характером. Енді розповідав мені, що в минулі роки він переносив свої морські подорожі значно легше, бо йому дозволялося сидіти в каюті, де він читав книжку або грав у карти з меншими братом і сестрою. Але тепер він став досить великим, щоб допомагати команді, — а це означало довгі, напружені, залиті сліпучим сонцем дні, коли він працював на палубі поруч із невблаганним Платтом, і ось він, цілком дезорієнтований, пірнає під рангоут, намагається не заплутатися в кільцях каната й не звалитися на борт, а тим часом їхній батько вигукує накази й тішиться солоними бризками.
— Боже, пригадай, скільки було сонця, коли ми мандрували в Сенібелі! — Батько Енді відхилився назад на стільці й закотив очі, дивлячись на стелю. — Хіба це було не прекрасно? Оті червоні й помаранчеві хмари на заході сонця? Спалахи полум’я й червоні жарини? Щось подібне до атомного вибуху? Чисте полум’я, що проривалося крізь небесне склепіння й лилося з неба? А згадай товстий, масний місяць, оточений синім туманом неподалік Гаттераса, — як у Максфілда Перріша, так, Саманто?