Телефон знову запищав на високій ноті.
— Ще раз пробачте, — сказав я, витягши його й прочитав у тексті Енді:
«Просто хочу переконатися, що тебе не вбили!!!»
— Пробачте, — сказав я, тримаючи кнопку натиснутою про всяк випадок. — Цього разу він справді вимкнений.
Але він тільки всміхнувся, дивлячись у свою склянку. Краплі дощу падали на слухове вікно й капали з нього, відкидаючи водяні тіні, що струменіли вниз по стіні. Надто засоромлений, аби щось сказати, я чекав, коли він підхопить нитку нашої розмови, а що він її не підхопив, то ми сиділи мовчки, поки я цмулив вистиглий чай («лапсанг сушонг», задимлений і своєрідний на смак) і гостро відчував дивний характер свого життя й того, де я перебував.
Я відсунув тарілку вбік.
— Дякую вам, — сказав я шанобливо, блукаючи поглядом по кімнаті — це було справді смачно.
Я говорив (як стало моєю звичкою), щоб зробити приємність своїй матері, якщо вона мене чула.
— О, який ти чемний! — сказав він засміявшись, але не іронічно, а по-дружньому. — Тобі подобається?
— Про що ви?
— Мій Ноїв ковчег. — Він кивнув у бік полиці. — Я думав, ти на них дивишся.
Потерті дерев’яні тварини (слони, тигри, бики, зебри й навіть у кінці двійко мишей) терпляче стояли в черзі, чекаючи на свою чергу, щоб піднятись у ковчег.
— Вони належать їй? — запитав я після зачарованої мовчанки.
Бо тварини були розставлені з такою любов’ю (великі коти не дивились один на одного; павич відвернувся від подруги, милуючись своїм віддзеркаленням у тостері), що я уявив собі, як вона годинами намагалася розставити їх усіх як годиться.
— Ні, — сказав він, поклавши руки на стіл, — це була одна з найперших антикварних речей, яку я придбав тридцять років тому. На розпродажі виробів американських народних ремесел. Я невеликий фахівець із народної творчості, ніколи ним не був — ця річ не найвищого ґатунку, вона не пасує до решти того, що я маю, але хіба не завжди саме якась недоречна річ, яка не справляє враження, є чомусь для тебе найдорожчою?
Я відсунув свій стілець, не в змозі далі тримати ноги нерухомо.
— Чи можу я побачити її тепер? — запитав я.
— Якщо вона прокинулася, — сказав він, стиснувши губи, — я не бачу в цьому нічого поганого. Але лише на одну хвилину, пам’ятай про це. — Коли він підвівся на ноги, його громіздка, сутула висота знову захопила мене зненацька. — Проте я мушу тебе попередити — у голові в неї каша. До того ж, — він обернувся уже в дверях, — уникай згадувати про Велті, якщо тобі пощастить.
— Вона не знає, щo з ним сталося?
— Знає, — сказав він уривчастим голосом. — Проте, коли їй хтось каже, вона знову впадає в розпач. Запитує, коли це сталось і чому ніхто нічого їй не сказав.
Коли він відчинив двері, штори були опущені, й моїм очам знадобилася мить, щоб звикнути до темряви — ароматичної й запашної, з присмаком хвороби та ліків. Над ліжком висів у рамці постер кінофільму «Чарівник країни Оз». Запашна свічка опливала у склянці, яка правила за свічник, посеред усіляких абищиць і вервиць, аркушів з нотами, паперових квітів і давніх валентинок, навколо були підвішені на стрічках, здавалося, сотні вітальних поштівок із побажаннями якнайшвидшого одужання, а під стелею зловісно миготіли сріблясті надувні кульки, опускаючи вниз металеві ниті, що гойдалися, наче жала медуз.
— До тебе гості, Піп, — сказав Гобі гучним і веселим голосом
Я побачив, як заворушилася її ковдра. З-під неї вистромився лікоть.
— Угум, — сказав сонний голос.
— У тебе зовсім поночі, моя люба. Ти не дозволиш мені підняти штори?
— Ні, не треба, від світла в мене болять очі.
Вона була меншою, ніж я її пам’ятав, і її обличчя — пляма в темряві — було дуже білим. Голова в неї була поголена, залишилося тільки пасмо волосся над лобом. Коли я боязко підійшов ближче, то побачив блиск металу в неї на скроні — заколка або шпилька, подумав я спочатку, перш ніж розгледів, що над вухом у неї грізним клубком згорнулися медичні металеві скоби.
— Я чула вас у коридорі, — сказала вона тихим хрипким голосом, перевівши погляд від мене до Гобі.
— Що ти чула, голубко? — запитав Гобі.
— Чула, як ви розмовляли. Космо також вас чув.
Спочатку я не помітив собаки, а потім побачив — сірий тер’єр скулився біля неї, посеред подушок і м’яких іграшок. Коли він підняв голову, я побачив його сиву шерсть на морді та затягнуті катарактою очі — він був дуже старий.