— Я гадав, ти спиш, голубко, — сказав Гобі, простягши руку, щоб почухати собаці підборіддя.
— Ти завжди це кажеш, але я ніколи не сплю. Привіт, — сказала вона, поглянувши на мене.
— Привіт.
— Хто ти?
— Мене звуть Тео.
— Яка музика тобі до вподоби?
— Я не знаю, — сказав я, а тоді, щоб не здаватися дурним, додав: — Бетховен.
— Чудово. Ти схожий на хлопця, якому подобається Бетховен.
— Справді? — приголомшено запитав я.
— Я тобі це сказала як комплімент. А я не можу слухати музику. Через головний біль. Це справжній жах. Ні, не треба, — сказала вона Гобі, який прибирав книжки, марлю та пакети з паперовими серветками зі стільця, який стояв поруч із ліжком. — Нехай він сяде тут.
— Сідай краще тут, — сказала вона мені, трохи посунувшись у ліжку, щоб звільнити для мене місце.
Спершу подивившись на Гобі, аби переконатися, що так буде о’кей, я сів на ліжко, обережно, однією сідницею, намагаючись не потурбувати пса, який підвів голову й дивився на мене сердитим поглядом.
— Не бійся, він тебе не вкусить. Хоч іноді він кусається. — Вона сонно подивилася на мене. — Я тебе знаю.
— Ти пам’ятаєш мене?
— Ми з тобою друзі?
— Так, — сказав я бездумно, а тоді збентежено подивився на Гобі, адже я їй збрехав.
— Я забула твоє ім’я, ти мені пробач. Хоч пам’ятаю твоє обличчя. — Потім, погладивши собаку по голові, вона сказала: — Я не впізнала свою кімнату, коли повернулася з лікарні. Я пам’ятала своє ліжко, свої речі, але кімната була інакшою.
Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я побачив крісло-візок у кутку кімнати, пляшечки з ліками на столі біля її ліжка.
— Які твори Бетховена подобаються тобі?
— Ну…
Я дивився на її руку, що лежала на покривалі, на ніжну шкіру на внутрішній частині її руки з лейкопластиром на згині ліктя.
Вона сіла в ліжку, дивлячись повз мене на Гобі, чий силует маячив в освітлених дверях.
— Мені не можна говорити багато? — запитала вона.
— Ні, голубко.
— Я не думаю, що дуже стомилася. Сама не зрозумію. Ти стомлюєшся протягом дня? — запитала вона мене.
— Іноді. — Після смерті матері я нерідко засинав у класі й відключався в кімнаті Енді після школи. — Раніше зі мною такого не було.
— Зі мною теж. Тепер мене весь час хилить у сон. Я не можу зрозуміти чому. Це так занудно.
Гобі — я це помітив, озирнувшись на освітлені двері, — на мить відступив убік. Хоч це було дуже на мене не схоже, але з якоїсь незрозумілої причини мене опанувало нестримне бажання взяти її за руку, і тепер, коли ми були наодинці, я це зробив.
— Ти не проти? — запитав я в неї.
Усе відбувалося повільно, ніби я пересувався в глибокій воді. Було дуже дивно тримати чиюсь руку — руку дівчини, — а проте напрочуд нормально. Я раніше ніколи нічого подібного не робив.
— Зовсім ні. Це приємно. — Потім після короткої паузи — протягом якої я чув, як хрипко дихає маленький тер’єр, — вона сказала: — Ти не заперечуватимеш, якщо я на кілька секунд заплющу очі?
— Ні, — сказав я, проводячи великим пальцем по її суглобах, перебравши всі кісточки.
— Я знаю, це дуже нечемно, але нічого не можу з собою вдіяти.
Я дивився на її заплющені повіки, стулені губи, бліду шкіру та синці, бридку залізну скобу над вухом. Дивне сполучення того, що мене в ній хвилювало, і того, що хвилювати не може, наповнювало мене легким і бентежним почуттям.
Я винувато поглянув назад і побачив, що Гобі стоїть у дверях. Повернувшись навшпиньках до коридору, я тихо зачинив за собою двері, радий, що в коридорі так темно.
Удвох ми повернулися до вітальні.
— Як вона тобі? — запитав він так тихо, що я ледве почув.
Що я мав відповісти на це запитання?
— Думаю, о’кей.
— Вона перестала бути собою. — Він засмучено замовк, глибоко зануривши руки в кишені халата. — Тобто вона є — і її немає. Вона не впізнає багатьох людей, які були близькими до неї, розмовляє з ними дуже офіційно, проте іноді надзвичайно відверта з чужими, весело базікає з людьми, яких ніколи не знала, ставиться до них як до давніх друзів. Мені сказали, що таке з нею буває часто.
— Чому їй не дозволяють слухати музику?
Він підняв брову.
— О, вона її слухає, іноді. Але буває, здебільшого в другій половині дня, музика псує їй настрій — вона думає, що повинна практикуватися, повинна вивчити якусь річ для школи, хвилюється. З нею буває важко. Хоча грати на аматорському рівні вона цілком зможе, так мені кажуть.