— Який же ти чудовий маленький хлопчик, — сказала вона мені. Її довгий ніс був трохи червоний на кінчику. — Я дуже рада, що зустріла тебе. Джеймс і Піппа розповіли мені все про твій візит — це було щось надзвичайне. Ми всі були такі схвильовані. А ще, — вона схопила мене за руку, — я мушу подякувати тобі від усього серця, що ти повернув мені перстень діда. Він багато означає для мене.
Її перстень? Я знову збентежено подивився на Гобі.
— Він також багато означав би для мого батька. — У її дружній манері було щось відрепетируване («відра чарівності», як сказав би містер Барбур); а проте мідний колір її схожості з містером Блеквеллом і Піппою вабив мене до неї, змушуючи злитися на себе самого. — Ти знаєш, як ми загубили його раніше, чи не так?
Засвистів чайник.
— Ти вип’єш трохи чаю, Марґарет? — запитав Гобі.
— Так, будь ласка, — швидко відповіла вона. — З лимоном і медом. І долийте в нього краплю скотчу. — Звертаючись до мене набагато більш дружнім голосом, вона сказала: — Мені дуже прикро, але, боюсь, у нас, дорослих, багато справ, які ми повинні розв’язати сьогодні. Незабаром маємо зустрітися з адвокатом. Як тільки прийде медсестра Піппи.
Гобі прокашлявся.
— Я не бачу жодної шкоди в тому…
— Ви мені дозволите зайти до її кімнати й побачитися з нею? — запитав я, надто нетерплячий, щоб дослухати до кінця його речення.
— Звичайно, — швидко відповів Гобі, перш ніж тітка Марґарет устигла втрутитись, майстерно уникнувши її роздратованого погляду. — Ти пам’ятаєш, як до неї йти, так? Он у тому напрямку.
Першими словами, які вона мені сказала, були:
— Вимкни, будь ласка, світло.
Вона сиділа в ліжку з навушниками від айпода у вухах і мала засліплений і розгублений вигляд у світлі горішньої лампи.
Я вимкнув її. Кімната здавалася порожньою з картонними ящиками, що стояли під стінами. Рідкий весняний дощик скапував на підвіконня. Зовні, на темному подвір’ї, пінистий цвіт розквітлої груші білів на тлі мокрої цегли.
— Привіт, — сказала вона, міцніше стиснувши руки, що лежали на ковдрі.
— Привіт, — відповів я і збентежився, так скуто це в мене вийшло.
— Я знала, що це ти! Я чула, як ти говорив на кухні.
— Справді? Звідки ти знала, що то був я?
— Я ж бо музикантка! У мене дуже гострий слух.
Тепер, коли мої очі звикли до темряви, я помітив, що вона здавалася менш слабкою, ніж тоді, коли я приходив до неї минулого разу. Її волосся трохи відросло, і скоби були зняті, хоч опуклу лінію рани було ще видно.
— Як ти почуваєшся? — запитав я.
Вона всміхнулася.
— Спати хочеться. — Сон прозвучав у її голосі, хрипкуватому й такому милому на перепадах. — Хочеш приєднатися?
— Приєднатися до чого?
Вона відвернула голову вбік, витягла з вуха один навушник і подала його мені.
— Слухай.
Я сів біля неї на ліжко й застромив навушник у вухо: неземні мелодії, безликі, пронизливі, наче радіосигнал із раю.
Ми подивились одне на одного.
— Що це? — запитав я.
— Еее… — Вона подивилася на айпод. — Палестріна.
— Он як… — Але мені було байдуже, що то було. Єдиною причиною, чому я це слухав, були дощове світло, біле дерево за вікном, грім, вона.
Мовчанка, що запала між нами, була щасливою й дивною, поєднана дротом і крижаними голосами, які тонко відлунювали.
— Ти не розмовляй, — сказала вона. — Якщо не маєш такого бажання. — Її повіки були важкі, а голос сонний і схожий на таємницю. — Люди завжди люблять розмовляти, але я віддаю перевагу мовчанці.
— Ти плакала? — запитав я, придивившись пильніше.
— Ні. Ну добре, дуже трошки.
Ми сиділи там, нічого не кажучи, і я не почувався ані ніяково, ані дивно.
— Я повинна поїхати звідси, — раптом сказала вона. — Ти знаєш?
— Знаю. Він мені сказав.
— Це жахливо. Я не хочу нікуди їхати.
Вона пахла сіллю, ліками й чимось іншим, схожим на запах ромашкового чаю, який моя мати купувала в крамниці «Ґрейс», трав’янистий і солодкий.
— Вона здається приємною, — обережно сказав я. — Я думаю.
— Я думаю, — наче луна, озвалася вона, провівши кінчиком пальця по краю ковдри. — Вона щось говорила про плавальний басейн. І про коней.
— Це має бути цікаво.
Вона збентежено закліпала повіками.
— Можливо.
— Ти вмієш їздити верхи?
— Ні.
— Я теж не вмію. Хоч моя мати вміла. Вона любила коней. Завжди зупинялася поговорити з запряженими кіньми в південній частині Центрального парку. І схоже було, — я не знав, як це сказати, — схоже було, ніби вони говорили з нею. Здавалося, вони обертали голови й дивилися навіть зашореними очима, куди вона йде.